Андрій Бачинський - Детективи в Артеку або команда скарбошукачів

Наступного дня діти пішли до школи, де їх розподілили у класи. Оленка ­сподівалася, що хоч на уроках не бачитиме тих прикрих хлопчаків. Так на тобі! Вони й тут опинилися поруч!

Перший урок учителька, як і заведено, розпочала зі знайомства. Щойно Оленка зібралася назватися, як із задньої парти хтось удавано тонким голосочком пропищав:

– Мене звати Міледі.

Клас вибухнув реготом. Оленка промовчала, лише подумала: «Ну все. Це вже край. Хочете бачити Міледі – будь ласка. Покараю всіх трьох».

Тієї ночі вона не спала – згадувала найбільш хитромудрі середньовічні тортури, які їй доводилося бачити в історичних фільмах. А вдосвіта у неї виник план...

Наступної ночі, коли позасинали не лише діти, а й чергові вожаті, Оленка непомітно прослизнула до коридору. Озираючись, підкралася до кімнати хлопців і тихцем прочинила двері. Там панувало мирне сопіння. Вона дістала з кишені тюбик зубної пасти й густо вимастила клямки дверей до туалету та до кімнати. Вийшла, однак за хвилину повернулася. У руках у неї був стілець і відро, наполовину наповнене водою. Дівчинка стала на стілець і прилаштувала відро на дверях: варто було комусь смикнути за клямку, як воно відразу ж мало впасти додолу.

«Ну що ж, тепер начувайтеся, – подумала, посміхаючись. – От прокинеться Сергій, почалапає до туалету, схопиться за клямку, вимаститься в пасту і такий лемент зчинить, що Антон спросоння одразу до виходу майне. А йому відро з водою на голову – беркиць! Сашко, звісно, побіжить рятувати друга і я-а-а-к послизнеться в калюжі, я-а-а-к гепне на підлогу… Аби лиш більше глядачів у коридорі назбиралося! Оце вже сміху буде – з сусідніх корпусів діти прибіжать. А що? Так їм і треба, самі винні – нічого лякати мене й обзивати. Буде вам справжня Міледі, панове мушкетери!»

Отак зловтішаючись, Оленка шмигнула до своєї кімнати і не роздягаючись ляг­ла в ліжко, – щоб не проспати вранішнього цирку.

– Що за…?! Якого біса?! Хто це тут?..

Оленка почула крізь сон гучну лайку. «От дідько! Мабуть, Антон кричить! Я таки проспала», – подумала вона й схопилася з ліжка, щоб потрапити хоча б на закінчення вистави. Вибігла в коридор і... завмерла від побаченого. Біля хлопчачої кімнати стояла мокра як хлющ вожата, Ольга Михайлівна. Біля її ніг лежало у калюжі порожнє пластмасове відро. А звідусіль визирали, мов курчата, які щойно вилупилися з яєць, сонні й перелякані діти.

Від хвилювання в Оленки почалася гикавка. Вона облизала пересохлі губи і знесилено притулилася до стіни.

Раптом з дверей тієї злощасної кімнати вигулькнув рудий Антонів чуб, а за ним – і сам його власник. Дівчинка напружилася в очікуванні гіркої розв’язки. Вона розуміла, що хлопець здогадався, «чия собака тут порилася», і здасть Олену, як кажуть, із тельбухами…

Обережно обминаючи мокру пляму на підлозі й мокру сердиту вожату, Антон вийшов на середину коридору й здивовано роззирнувся. Помітивши Оленку і вираз її обличчя, він примружився, почухав потилицю й різко повернувся до вожатої. «Ну, от і все, – приречено подумала вона, – попалася, М-м-міледі».

Антон, жестикулюючи, почав щось пояснювати вожатій. Оленка заклала руки за спину й, похнюпившись, ніби арештант перед судом, рушила до них. Але несподівано Ольга Михайлівна зупинила Антона і голос­но, щоб усі почули, сказала:

– Так, вистава закінчилася! По «кубриках» і спати! Зараз лише пів на п’яту. До підйому ще цілих дві з половиною години.

Постояла кілька секунд, переконалася, що її наказ виконано, і разом з Антоном увійшла до кімнати.

«Напевне, пішли радитися, у який спосіб стратити мене – повісити чи відрубати голову», – гірко подумала Оленка, потерши шию, яка чомусь раптом засвербіла. Потім навшпиньки підійшла до хлопчачої кімнати. Із-за дверей чути було лише невиразне бубніння.

«А може втекти, поки вони радяться? – розмірковувала тим часом. – Хоча куди ж тут утечеш? Табір по периметру обгороджено високим парканом. Годі й думати через нього стрибати. Недарма його Великою Китайською стіною прозвали! А через прохідну? То не прохідна, а справжній контрольно-пропускний пункт на кордоні. Ще й охоронці уночі по табору ходять. Ні, мабуть, доведеться зазнати кари».

Ковтнувши непрохану сльозу, дівчинка гордо задерла голову, голосно шморгнула носом і, прошепотівши «Двом смертям не бути, а однієї не минути», упевнено штовхнула двері й увійшла до кімнати...

На Оленку витріщилися чотири пари здивованих очей. Навколо однієї з них чорними кругами розпливлася туш. Це, звісно ж, були очі вожатої, що стояла край столу – руки в боки. З її одягу скапувала вода, й на підлозі вже поволі утворювалася калюжка, щоправда, незрівнянно менша, ніж та – в коридорі. Але вожата, здавалося, не звертала на такі дрібниці жодної уваги.

– Чого тобі? – незадоволено запитала в Оленки. – Я, здається, звеліла усім іти спати. Чи ти глуха?

– Це хто... це я глуха?! – обурилася Оленка. – Та я... та я... та в мене може найкращий слух у нашій музичній школі!

– Тоді прошу вийти й не заважати.

– А як же я? – здивувалася Оленка.

– До чого тут ти? Йди звідси негайно! – невдоволено вигукнула вожата, не стримавшись. Вона різко хитнула головою, і в ту ж мить з її волосся, мов із собачої шерсті після купання в озері, на всі боки бризнули міріади крапель. Хлопці розсміялися, а жінка відповіла несамовитим криком:

– Чого регочете?! Наробили шкоди, та ще й регочете?! Лише два дні в таборі, а вже таке витворяєте! Я тут чергую цілу ніч, пильную вас, наче мама, стежу, чи все гаразд, чи допомога кому не потрібна, а ви... ви...

Раптом її голос перетворився на схлипування, жінка знітилася, сіла на стілець і... заридала. Хлопці перезирнулися й узялися заспокоювати її. Оленка теж підбігла, та Сашко зупинив її рукою й промовив самими лише вустами, але дуже виразно:

– Іди звідси, ми тут самі впораємося.

– Але ж це я винна, це я приче... – почала Оленка, та Антон миттєво затулив їй рота однією рукою, а другою виштовхав з кімнати й грюкнув дверима.

Оленка кілька хвилин простояла перед зачиненими дверима. «Хм, щось тут не те, щось не те, – міркувала вона. – Що вони замислили? Яку ще свиню підкладуть мені? Хоча хіба можлива свиня ще більша, ніж я сама її собі підсунула? От добре люди кажуть: не рий комусь яму, бо сам до неї втрапиш. Хм... І що ж ті хлопчиська замислили?»

Відчуваючи, що від напружених роздумів сіра речовина у мозку от-от закипить і почне виливатися через вуха, мов переварена манна каша з каструлі, Оленка важко почалапала до своєї кімнати.

Розділ 3

Міледі, або Графиня Жанна де Ламотт

Наступний ранок видався на диво сонячним і теплим. Настало бабине