Сюзанна Пру - Кароліна і дорослі

казав, що всі дорослі, навіть зовсім старі, бережуть на дні серця скалки молодості — адже й вони були колись дітьми, а потім молодими.

Звісно, вони дуже нудні, хвалькуваті, зазнайкуваті, ще й думають, що дітям іде на користь, коли їх сварять, а часом і б’ють. Вони просто смішні з усіма своїми «ти мусиш», «треба», «не можна». Та все ж під товстим шаром самовдоволення, під пуховиком доброчесності жевріє крихітка того єства, яке було у них змалку.

Кароліна похитала головою — не вірилось їй у такі небилиці.

— Небилиці? Ні, — заперечив Адоніс. — Коли хочеш, я навчу тебе, як зробити, щоб ти побачила це сама.

Кароліні тільки того й треба було. Ні, вона не повірила Адонісові; те, про що він казав, здалося їй неможливим, але їй кортіло дізнатися, що ж воно за таємниця.

— Тік-так, тік-так, це не легко, — вів далі Адоніс. — Треба звечора не спати, дочекатися, поки я продзвоню дванадцять разів. І приготуй чисту-чисту, добре випрасувану хусточку — полотняну, білу-білісіньку. Коли настане північ і всі, крім тебе, спатимуть, приходь до мене на сходи, розгорни на долонях хусточку і чекай, коли пролунає перший удар. Тоді мій голос осяде золотим пилком на твою полотняну хусточку. Тільки-но я перестану дзвонити, хутко згорни її, зав’яжи дбайливо й поклади під подушку. Якщо хтось і побачить, то ніколи не здогадається, що лежить у хусточці. А завтра цілий день пильнуй хусточку; а як увечері всі сядуть за стіл, розгорни її — і побачиш…

— Що побачу? Адонісе, скажи, будь ласка!

— Ні, сьогодні я більше нічого не скажу, — відповів годинник. — Ти сама побачиш, що буде далі. А зараз устань і йди у садок. Піди погуляй. Ти вже втішилась, чи не так? І не забувай про сьогоднішній вечір. І про ніч. Я призначаю тобі побачення.

Адоніс тихо вислизнув з кімнати. Він знову став на своїй площадці, і звідти приглушено долинуло його цокання.

III

Кароліна подалася в садок.

На щастя, тато з дідусем гомоніли про щось у вітальні і не бачили, як вона йшла; правда, сандалі вона несла в руках і кралась навшпиньках. Проте бабуся, яка завжди все помічала — на той час вона якраз складала тарілки у буфет, — гукнула:

— Кароліно, ходи сюди, я щось тобі скажу!

Та дівчинка, вдавши, що не чує, навіть не оглянулася.

Мама сиділа в альтанці, проте не малювала, а про щось розмірковувала. Вона була дуже сумна. Може, її картали за те, що в неї невихована донька?

Кароліна підійшла до плетеного крісла й знічено обізвалася:

— Добридень, мамо!

Все ж таки мама — наймолодша серед дорослих; інколи навіть здавалося, ніби вона жалкує, що мусить поводитись, як поважна жінка, ніби їй хотілося б ще побути дитиною — пустувати, бавитись…

— Кароліно! — сказала мама. — Ти спала?

— Ні, — відповіла Кароліна, — я плакала.

— Постарайся бути трохи слухнянішою.

— Я постараюся…

В мами тепло світилися очі, на чоло спадало пасмо білявого волосся, і вона була така добра, що Кароліна раптом пройнялася до неї довірою, і їй страшенно схотілося розповісти мамі про Адоніса, про побачення, про таємницю. Але вона вчасно похопилася: добра чи ні — все одно мама доросла, а будь-кому з дорослих довірятись не можна. Крім того, якщо таємницею з кимось поділишся, це вже не таємниця. Та й хто знає: а що, як Адоніс розгнівається на Кароліну і не дасть чарівного пилку?

Отож дівчинка тільки ніяково стисла пальці.

Мама знову взяла в руки пензлика.

Був полудень, в саду стояла липнева спека і тиша. Терпко пахло зіллям, троянди посхиляли голівки під пекучим сонцем.

Кароліну обіймало лагідне, тепле повітря, аж співати хотілося. Мугикаючи, вона побігла до цуценяти Мірлітона і разом з ним пішла гуляти. Час від часу дівчинка кидала палицю чи камінець, Мірлітон мчав до них, приносив Кароліні, а вона кидала ще й ще.

Надійшла година полуденка, коли давали печиво з суничним варенням. Бабуся, ніде правди діти, варила дуже смачне варення. Кароліна завжди з насолодою ним ласувала. Цього разу вона їла охайно-охайно — хотілося, щоб більше її не сварили, щоб мирно скінчився день; тоді їй легше буде дочекатися півночі.

Знизу не чути було Адонісового цокання, але щопівгодини на весь будинок лунав його дзвін. Для Кароліни це було ніби нагадування про її таємницю; їй здавалося, що Адоніс дзвонить тільки для неї, і дівчинка з вдячністю думала про нього.

Настав час вечеряти. Бабуся сказала:

— Кароліно, ти не хочеш накрити на стіл?

Кароліна зітхнула: ще й питають! Хай би вона відповіла, що не хоче, — таке піднялося б!..

Вечеря минула спокійно. Звісно, не обійшлося без «не клади ліктів на стіл», «не криши хліб», «доїдай шинку». А так нічого лихого не сталося. І груші в сиропі, подані на десерт, теж були непогані. Потім дідусь із тітонькою Люсею грали за маленьким столиком у шахи, тато, бабуся і мама спокійно про щось розмовляли, тітонька Франсуаза читала, а Мірлітон спав.