Сюзанна Пру - Кароліна і дорослі

Дівчинка низько схилилася над сніжками. Вона відчула, що на очі їй набігають сльози, що вони ось-ось потечуть з-під набряклих повік, і ось вони вже потекли, хлюпнули, покотились по щоках і капнули просто в крем…

«Які ж вони несправедливі, оті дорослі! — подумала Кароліна. — Самі брали, скільки хотіли, і ніхто їм не дорікав. А мені, раз я маленька, не можна…»

Тепер вона плакала, аж заходилась. І враз їй перехотілося тістечок, крему, а закортіло втекти до своєї кімнати і впасти на ліжко обличчям у подушку.

— Перестань плакати, — сказав тато, — такі великі дівчатка не плачуть, коли їм роблять зауваження.

— Та ще й коли винні, — додала бабуся.

— Замовкни і їж, — обізвався дідусь.

— Не їстиму я! — крикнула Кароліна і, засліплена слізьми, схопилася з місця, перекинула стільця, на якому сиділа, шпурнула зіжмакану серветку, прожогом метнулась до своєї кімнати і зачинилася на ключ.

Можна уявити собі, які зараз у дорослих обличчя! Мама, мабуть, почервоніла, тато зблід, у бабусі скуйовдилось волосся, а дідусь, отетерівши, роззявив рота. Та Кароліні байдуже! Їй уже несила терпіти — досить, досить, досить! Вона більше й бачити їх не хоче!..

Зарившись лицем у подушку, Кароліна ридала, а думка про смачні сніжки, залишені на блюді, ні-ні та й зринала знову: чи не поділять їх між собою дорослі? А може, ще й віддадуть Мірлітонові?..

Потім Кароліна про все забула й поринула в своє горе.

Врешті-решт вона й справді повірила, що її хотіли зоставити без солодкого і що вона вкрай нещаслива.

Аж тут почав бити годинник.

То був дуже старий годинник. Кароліна, скільки себе пам’ятає, бачила його в домі. А бабуся казала, що він стояв тут іще задовго до того, як вона сама з’явилася на світ. Кароліна назвала його Адоніс. Їй здавалося, що старий годинник живий, і дівчинка часто зупинялася перед ним — подивитись, як за скляними дверцятами б’ється його кругле й блискуче мідне серце.

Голос у Адоніса був лагідний і мелодійний; він щогодини відбивав потрібну кількість ударів, і дівчинці здавалося, що годинник виспівує час.

Його великий коричневий корпус був схожий на довгу, аж до підошов, тогу з цупкої вовняної тканини, а циферблат — на кругле, пласке обличчя — добре обличчя з двома нерівними вусиками стрілок.

Адоніс стояв на сходовій площадці другого поверху і здавався Кароліні добрим чарівником, що дбає про мир і спокій у домі.

Внизу дорослі, мабуть, ще розмовляли про Каролінину невихованість, обурювались її нечемністю. Або ж, що іще сумніше, зовсім забули про дівчинку. Однак поруч із тихою кімнатою чатував Адоніс, і його лагідний голос трохи розраджував дівчинку.

Може, Кароліна, наплакавшись, заснула, бо їй вчулося, що двері тихенько прочинилися і якась висока, вузька постать прослизнула в кімнату.

Неймовірно! Ні, Кароліна, певно, таки снила… До ліжка підійшов Адоніс і нахилив до неї своє кругле біле лице з гарними золотистими цифрами.

— Тік-так, тік-так, не плач, Кароліно! — мовив Адоніс.

— Мені так гірко, Адонісе! — жалібно сказала Кароліна. — Дорослі — несправедливі.

— Тік-так, тік-так, я знаю!

— Вони злі.

— Тік-так, тік-так, не перебільшуй!

— Вони не дали мені сніжок!

— Тік-так, тік-так, ні — вони тільки хотіли, щоб ти зоставила й іншим.

— А хіба солодке готують не для дітей?

— Всі люблять солодке, тік-так, тік-так. Витри сльози, усміхнися, і я скажу тобі одну таємницю.

Таємницю?! Кароліну захоплювали таємниці. Певно, саме тому вона не раз пробувала крадькома читати листи від нареченого тітоньки Люсі, а також наставляла вуха, коли дорослі, розмовляючи, стишували голос. А тут Адоніс каже, що розповість їй таємницю! Таємницю, яку знатиме тільки вона! Яка радість!

Кароліна підвелася на ліжку і витерла сльози.

Тручи очі, дівчинка думала, що Адоніс зникне з кімнати, що їй усе це сниться. А сни, як відомо, завжди обриваються на найцікавішому місці.

Проте Адоніс стояв, до того ж біля самісінького ліжка дівчинки.

Кароліна так потерла повіки, аж перед очима в неї затанцювали червоні цятки — однак Адоніс стояв на тому самому місці, уважний, приязний. І навіть — Кароліна була цього певна! — коли б мав руки, то, певно, пригорнув би її до свого старого мідного серця.

— Хочеш знати мою таємницю? Тік-так, тік-так, — сказав Адоніс.

— Дуже хочу! Скажи, будь ласка, скажи!

— Тік-так, тік-так, гаразд, зараз скажу.

Адоніс нахилився над ліжком і зашепотів до Кароліни. Дівчинка прислухалася. В кімнаті, крім годинникового голосу, не чути було жодного звуку. Але те, що він казав, здавалося таким надзвичайним, що Кароліна не вірила своїм вухам.

Від подиву в неї аж очі покруглішали й розтулився рот.

Адоніс