Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

і тому Валерій Івак не почув імені співрозмовника, а перепитувати не став. Як йому здалося, чоловік вимовив трискладове ім’я з наголосом на останній склад і двоскладове прізвище з наголосом на перший. Я ніби бачив цього чоловіка, подумав Валерій, і водночас майнула думка: про половину незнайомців думається щось подібне. В галактиці людських облич, які блимають перед нами впродовж нашого життя, трапляються схожі або подібні.

— Нарешті можу повернути вам те, що належить вам, — заговорив чоловік у шалику. — Ланцюг був досить довгий. Я став лише останньою ланкою мандрів рукопису, який буду радий вручити вам!

— Про що мова? Який ланцюг?

— Я маю рукопис останнього роману вашого батька, який має назву «Останнє бажання». Як він у мене опинився? Наскільки мені відомо, ваш батько помер у своєму кабінеті у видавництві, де працював до останнього дня.

— Саме так, сестра мені розповідала, коли я прилітав на похорон. — Валерій став слухати з цікавістю, крізь яку пронеслася та думка, що то було більше десяти років тому, і відтоді вони з сестрою не бачилися. Племінник Михась гостював у них, а сестра з чоловіком так і не вибралися.

— А той кабінет у видавництві, з якого вашого батька винесли вже не живим, його ніхто не опечатував, туди могли заходити різні люди. Хтось міг узяти цей зошит ще до того, як ваша сестра прийшла по речі батька.

— Цілком можливо, що все сталося саме так. Але це було досить давно.

Батько помер в останній рік перед Інтернетом, незадовго до масових мобілок, несподівано сам для себе подумав Валерій. До його смерті сестра Ірина писала мені за океан паперові листи, але рідко знаходила на це час. Я іноді телефонував їм на домашній телефон. Після смерті батька ми стали обмінюватися електронними повідомленнями.

— Зошит опинився в жінки, яка померла, — провадив далі незнайомець. — Я гадаю, що вам нічого не скаже її ім’я, та і я знав її не близько. Ті, хто розбирали архів небіжчиці та знайшли рукопис, почали цілеспрямовано шукати спадкоємців, себто вас, через Інтернет. А ви, як з’ясувалося, живете за океаном.

— Але в Києві залишилася моя сестра.

— Очевидно, про вашу сестру нема даних у мережі.

— У неї є сторіночка у Фейсбуку, хоча вона не блогерка, заходить туди вкрай рідко, а пише ще рідше. А ще у неї інше прізвище, вона Бурко. Ірина Бурко. І її син Михайло теж Бурко. І в нього є сторінка Mike Burko.

— Ті, хто шукали вас, могли не знали прізвища вашої сестри. Але ж ви прізвища не міняли, як і ім’я! — посміхнувся незнайомець. — І на вашій сторінці вже давно висить інформація про цю виставку у Варшаві. Тож ходімо, я віддам вам зошит.

Обоє чоловіків підійшли до гардеробу, гість простяг номерок, йому дали плаща. Певно, з довгим плащем його яскравий шалик виглядатиме дуже стильно, чомусь подумав Валерій.

— А ще пакет, прошу пана.

Валерій Івак теж простяг гардеробникові номерок, хоча йти нібито ще не збирався. Одягаючи свою куртку, на кілька секунд затримався біля свічада. Поки там що, чоловік у барвистому шалику зник. А гардеробник подав Валерієві фірмовий целофановий пакет Duty Free Варшавського аеропорту. Невже той чоловік у барвистому богемному шалику летів до Варшави, аби повернути йому вміст цього пакета? І де він? Щойно був тут.

Івак оглянув вестибюль, де було порожньо, лише з галереї долинав сміх завершальних акордів вернісажу, коли вже допивається презентаційне вино. І ніби двері ніде не грюкали, ні до туалету, ні вхідні. Може, він повернувся до галереї'? Але ж тоді він не одягав би плаща, який пролетів чорним крилом десь поряд. Валерій присів на крісло в напівтемному холі, і витяг із пакета варшавського Duty Free великий зошит, списаний знайомим розбірливим почерком покійного батька. Ба більше, несподівано він чітко згадав, що саме цей зошит Павло подарував дідові на день народження, який святкували незадовго перед їхнім від’їздом. Сторінки зошита кріпилися за допомоги спіралі, а на титульній сторінці була світлина песика із жалісними виразними очима.

Валерій Івак повернувся до готелю, купивши по дорозі пляшку вина. Це його остання ніч у цьому місті, в якому він бував багато разів. Навіть іще в радянські часи бував. Але чи закине доля ще раз? Він чомусь згадав недавні компліменти своїй польській мові. Згадав дуже давно сказані слова свого першого вчителя польської про оманливу впевненість, ніби добре опанувати мову, близьку до рідної, дуже легко.

А до речі, якою мовою говорив із ним чоловік у шалику? Валерій добре пам’ятав зміст розмови, але не міг пригадати жодного вимовленого ним слова. Незнайомець у шалику міг заговорити до нього польською, але, здається, він говорив українською. Чи російською? Він цілком міг говорити російською, як нерідко звертаються до нього колишні співвітчизники. А також він міг заговорити до нього й по-англійському, і це так само було б абсолютно природно на міжнародному заході. Як він сказав? Ваш батько? Ваш отец? Your Father? Чи Pana ojciec?

Але ж он воно як вийшло! В один день прийшов якийсь сигнал від сина, а потім і від батька. То, певне, недаремно…

О недаремно, ні, в полях гули гармати І наша кров лилась, і падали брати, О, не даремно, ні, моя старенька мати З усіх із нас зняла дукатики й хрести, —