Андрій Степанович Крижанівський - Телефонна пригода

хто з нас не кричить? Візьміть хоча б мене. На дружину сьогодні накричав, сніданок довго готувала. «Вибач, — кричу на дружину, — я не Черепахін, не маю такої звички — на роботу запізнюватись!» Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками…

— М-так… Нічого на кріслах моститися. Розмова не затягнеться. Критиканствуете? Заздрите, що не вас, а мене затвердили? А я розпинався за кожного: Мукузанський — орел, Пляспігальська — вулкан ідей, Юрчишин — талант, Дорфманчук роботу веде, як по нотах, Черепахіна хоч сьогодні у міністри! Ні, не самодура треба з мені випікати, а ліберала! І випечу! Всіх випечу розплавленим залізом! Мовчать-ать-ать-ать!

Посміялися

Чекали на нового шефа — людину збоку. Задзеленчав телефон. Трубку взяв Сидоров.

— Так! Ні! Здирський кудись вийшов. Ах, он воно що! Справді — непоганий спеціаліст. Але є й інші достойні кандидатури. Передаю трубку Маляренку.

— Хто? — пошепки спитав Маляренко.

— Згори…

— Радий слухати і слухати! Тут Маляренко. Зрозумів! Безумовно, справу знає, безумовно, товариський. Вибачте, йдеться про висування? Зрозумів! Радий мовчати і мовчати! Передаю трубку Саунському,

— Слухаю! У принципі, може бути. Ні, я нічого проти нього не маю. Але у нас багато, так би мовити, талантів. Взагалі, більше знає Дримба. Так! Передаю йому трубку.

— З відповідною повагою, Дримба! Зрозумів! У мене дещо на нього є. Дозвольте передзвонити з іншого телефону. Ай! Справа вже вирішена? Тоді доповідаю: прекрасний спеціаліст, прекрасний колега, любить жінку і взагалі жінок… Так, так — нащо нам людина збоку? Моє шануваннячко з відповідним привітом!

Трубка вклалася на важелі.

— Отже, на шефа тягнуть Здирського, — сказав Саунський. — Не розумію, чим я гірший?

— Я теж не дурень, — насупився Сидоров.

— Згори видніше, — зауважив Маляренко.

— Нащо патякати, коли усе вирішено! — додав Дримба.

Вбіг Здирськиій.

— Я піду в далекі го-о-ри! — заспівав він. — Завтра викликають нагору. Де б його взнати нащо?

— Медом помажуть, — сказав Сидоров.

— Кинь містику! — махнув рукою Здирський. — Тут навіть свої на каву не запросять, а який вже мед там…

— Запрошую і запрошую! — скрикнув Маляренко.

— З твоїми копійками? — перехопив ініціативу Сидоров. — Каву беру на себе!

— Я теж радий здійснити акцію з кавою на честь колеги Здирського! — відрапортував Дримба.

— Кінчай роботу! — підсумував Саунський.

Кава трансформувалася у досить теплий бенкет, Здирський насолоджувався загальною увагою.

— Ми всі мостили тобі крісельце! — нагадував Сидоров.

— Демократичність для шефа — перше діло! — запевняв Маляренко.

— Я завжди підкидатиму тобі відповідну інформацію, — ліз цілуватися Дримба.

— Не забувай друзів! — повторював Саунський.

Зашелестіли останні купюри, шарахнув шампанський салют, і товариство, обіймаючи Здирського, вивалилося з неонового кубельця у сутінки провулку.

— Братця! — сміявся Здирський. — Що маємо сьогодні на календарі?

— Перший день першої декади першого місяця другого кварталу, — доповів Дримба.

— А по-людському?

— Перше квітня! — напружив пам’ять квартет.

— То поздоровляю вас з днем сміху! — зайшовся Здирський. — То я дзвонив вам по телефону з приводу мого висування — ха! ха! — дурники ви мої дорогесенькі!

Запанувала трагічна пауза, а потім брудний, зате досить натоптаний портфель Саунського стер посмішку з єдиного щасливого обличчя — обличчя містифікатора. Інші портфелі виявилися теж досить вагомими…

Автор разом з вами, шановні читачі, розуміє, що портфелі мають виконувати інші функції, але з глибоким реалістичним сумом змушений констатувати, що в конкретному випадку благородні шкіряно-галантерейні вироби послугували знаряддями фізичного мордування людини веселої вдачі. Здирський на власній шкірі відчув усі нюанси переходу від комічного до трагічною, а його колеги, навпаки, з кожним помахом портфелів веселішали. Однак наступного дня на пожмаканому обличчі містифікатора знову засвітився усміх, а веселий настрій його колег розтанув у трагічній задумі: несподівано надійшов наказ про призначення Здирського шефом.

Сміх, як бачите, штука тонка і серйозна. А головне — двосічна.

Вишибала

Не люблю, як придурюються! Є чим похвалитися — джинсами чи перснем — хвались. І тобі кайф, і людям шпилька.

Сам я по авточасті. Це така кібернетика, що без неї, без авточасті, далеко не заїдеш. Роблю у столиці, а живу в Дачному — півгодини на електричці. І нащо та столиця, де кожен прищ викаблучується, фурункула з себе строїть. Плюнеш — і не в того влучиш. Лишні нерви.

А в Дачному мене звуть Граф. Дім відгрохав на два поверхи. Внизу я. Нагорі мать. Мать, правда, стогне: взяв би, каже, сину, якусь негорду заміж, бо фрукта гниє і в телевізор ніколи глянути. Бери, кажу, мать на грядки транзистор і закаляй характер, бо якраз візьму горду, з ногами і бюстом, і щоб по-австралійському шпрехала. Аякже! Сам я в «Ладі», а на мені джинси «Лев і Страус». Двісті монет кинув. Зате нашу вщипнути чи до інтуристочок підвалитися — всігда, пожалуста. Бо фірма. На мені все японсько-техаське, а галстук взагалі з невідомого острова. Давлю клас — свого і даром не треба, хіба щось попоїсти.

Ось! Якраз прислали до нас у Дачний училку молоду, щоб по-англійському шкетів мучила. Страшная красота! Я один журнальчик роздобув не наш, «Плебей» називається, то їхні місісіпочки проти училки нашої, як кози. Хлопці біля неї закрутилися, як мошва при торшері. Тут я школі пообіцяв скелета подарувати. Висушеного. І всі ласі від училки одразу відпали.

Ось! А тут сусідка моя, передова дачна женщина Мотря Карпівна, дочку-студентку заміж видавала за сироту-доцента.

— У саду ставлю стіл на сто чоловік, — поділилася зі мною Мотря Карпівна, — і окремий навіс