Скотт Ферріс - Інґа

третього шлюбу з кіношним ковбоєм Тімом МакКоєм. Врешті-решт вона отримала найбажаніше — дім і дітей, але не з тим чоловіком, якого кохала безмежно. Її минуле зіштовхнулося з майбутнім Джека. Інґа засвоїла, що життя — сума виборів, які робить людина, де одні пріоритети заважають іншим. «Нарешті я зрозуміла, що це правда, — із сумом сказала вона Джеку, коли вони розійшлися на початку 1942 року. — Ми за все в житті платимо»{1012}3. Пролог.
26 вересня 1943 року

Одного разу Роберт Ф. Кеннеді сказав про свого брата Джека: «Щонайменше половину проведених на цій землі днів він страждав від сильного фізичного болю»{1012}2. Але у вересні 1943 року, коли цей лейтенант флоту, призначений на бойове чергування на півдні Тихого океану, застряг на маленькому, просякнутому дощами острові Тулаґі за 16 000 кілометрів від дому, йому довелося пережити, можливо, найжахливішу агонію свого життя — і вона була більше ментальною і духовною, ніж фізичною.

Хворобливий з дитинства, зі слабкою спиною і ще не діагностованим захворюванням Аддісона, що робило його шкіру жовтою, Джек тепер ще й схуд і відновлював сили після «втоми і багатьох глибоких шрамів і ран по всьому тілі»{1012}1. Завжди стрункий, зі зростом понад 182 сантиметри, Кеннеді став «справді кістлявим», важив ледь 65 кілограмів і дуже шкутильгав{1012}0.

Але поранення тіла не йшли в жодне порівняння з психологічними травмами, коли він прокручував у голові важкі випробовування, що призвели до такого жалюгідного становища. Вночі 1 серпня японський міноносець протаранив і затопив його торпедний катер РТ-109, вбивши двох членів команди Джека і важко поранивши двох інших.

Це був єдиний раз за всю Другу світову війну, коли швидкий і маневрений торпедний катер потонув через зіткнення із ворожим кораблем. За тиждень Джек отримав відзнаку за те, що відвів у безпечне місце і врятував десятьох інших членів команди, але він зазнав критики від рівних за званням, зокрема, від свого старшого брата та навіть власного сумління, що трагедія, ймовірно, сталася через його бездарне командування. «Що я справді хочу дізнатися, то де ти в біса був, коли з’явився міноносець, як ви маневрували, і де, чорт забирай, був твій радар?» — сварився Джозеф П. Кеннеді-молодший{1013}9.

Страждаючи від комплексу вини, Джек ледь не плакав, розповідаючи про двох загиблих, в одного з яких залишилася дружина і троє дітей, а другий, як його описував двадцятишестирічний Кеннеді, у дев’ятнадцять років був «ще дитиною»{1013}8. За словами командира ескадри Ела Кластера, йому також було гірко, «дуже гірко», бо інші торпедні катери в районі бачили вогняний спалах, коли японський міноносець протаранив катер Кеннеді, та вони пішли звідти, впевнені, що ніхто зі 109-ки не зміг вижити у такому вибуху. «Я ніколи не забуду цю картину, — сказав Кластер. — Ми разом сиділи на тапчані надворі, сльози текли по його обличчю, і він сказав: “Якби вони тоді прийшли мені на допомогу, можливо, я б зміг врятувати тих двох”»{1013}7.

Глибоко вражений цим досвідом, охоплений емоціями Джек не міг знайти когось, кому б можна було виговорити свої почуття. В листах до батьків він писав переважно загальні фрази, запитував про новини в сім’ї та друзів, та сповіщав, що його пригостили свіжим яйцем вперше, відколи він потрапив у південну частину Тихого океану{1013}6.

Навіть у листі до свого кращого друга, Лема Біллінґса, якому зазвичай повіряв найінтимніші деталі свого життя, він описав трагедію РТ-109 лише двома реченнями: «Останні два місяці у нас були непрості часи — ми втратили наш катер приблизно місяць тому, коли японська консерва розрубала нас надвоє, плюс втратили двох наших хлопців. Нелегким виявився й тиждень на острові японців, але зрештою нас забрали — і дали новий катер»{1013}5.

І все. Решта тексту Джека до Біллінґса — це плітки і нарікання на відсутність романтичних перспектив у Штатах, бо більшість дівчат, яких він знав зі школи, вийшли заміж. Він зізнався Біллінґсу, що час від часу листувався зі знайомими танцівницями і офіціантками просто для «заповнення порожнечі», відколи його стосунки з Інґою Арвад завершилися — або, як Джек дивно сформулював це Біллінґсу, — «відколи Інґа пішла з мого життя»{1013}4.

Як Біллінґсу було відомо, це не Інґа пішла з життя Джека. Саме він, під значним тиском свого батька, побоюючись майже цілодобового стеження ФБР, розірвав їхні стосунки в березні 1942-го. І навіть за таких умов їхнє взаємне кохання було таким сильним, що вони продовжували листуватись ще кілька місяців, доки до Джека не дійшли чутки про шлюб Інґи з давнім другом з Данії на ім’я Нільс Блок. Вони ще час від часу спілкувалися телефоном, та згодом вона переказала через Джекову сестру, Кетлін, з якою приятелювала, що його листи ускладнюють її життя з ревнивим Блоком.

Прохання Інґи утримувало Джека кілька місяців, та в квітні 1943 року, після прибуття для проходження служби на Соломонові острови, за понад три тисячі кілометрів на північному сході від Австралії, він почувався дуже самотнім і шукав когось, кому можна було б відкритися. Тож знову написав Інзі довгого листа, повного нарікань на війну, на світ, на те, де він опинився.

Хоча він і знав, що Соломонові острови не стануть тропічним раєм, вони виявилися ще гіршими за його попередні уявлення. За його словами, Тулаґі щодня накривала чотири- чи п’ятигодинна «злива стіною», і від цього повітря ставало таким важким, що його вдихання перетворювалося на боротьбу. Розваг було мало, а споживання домашнього самогону, який матроси гнали у торпедних апаратах, не цікавило