Тед Косматка - Смертонавти

перша хвиля нової діаспори. Ми б висадилися на нашому особистому острові Піткерн, спалили й затопили Баунті, а через кілька поколінь хтось відкрив би наше плем’я, високих, обдарованих людей з чудовими зубами. Я кенійка за походженням, він – інка. Два гірських народи перетворилися в один. Про це я теж часто думаю… про те звідки ми походимо. Горяни завжди показували найкращі результати під час експериментів з довготривалим перебуванням у кріосні.

Я думаю про Пола. І про калюжу, в яку він перетворився, а ще я думаю про все те, чого ми не розуміємо про нашу місію.

--*--

Я розсуваю замок у спальнику Джона.

-- Я тебе трохи помию, -- кажу йому. Він мовчки дивиться на мене з вдячністю.

Губкою і гарячою водою я мию кожен сантиметр його тіла. Поки я його мию, намагаюся думати про щось інше. Намагаюся уявити собі, як тепер виглядає Земля. Намагаюся уявити собі, як міняється цивілізація, чи виникла нова система вірувань.

Я хочу додому. Хочу знову відчути пісок під ногами. Хочу поговорити з незнайомцями. Хочу сама обирати, що мені забути, замість того, щоб відчувати, як мій розум руйнується шматок за шматком. Хочу, щоб мені було тепло.

Я беру руки Джона і протягую губкою по пальцях, спостерігаючи, як вода стікає йому по зап’ястках. Руки я завжди залишаю на кінець. Вони в нього такі великі. Вода капає на підлогу, де вона випаровує, приєднуючись до вологи кабінки, утвореної нашим диханням. Методом випаровування людське тіло втрачає кілька літрів води в день. Через кілька годин, після того, як я закінчу проводити діагностику приладів, нагрівачі вимкнуться. Вода сконденсується і перетвориться в іній. І через певний час – дуже довгий час, якийсь інший член команди вийде зі своєї труни й залишить сліди ніг на холодній підлозі.

Я закінчую обмивати Джона, тоді рушником протираю насухо. Натягую сорочку і штани.

Він посміхається до мене. Видає якийсь звук, але я доторкаюся рукою його вуст, щоб він замовк. Я можу мити й годувати його. Можу змінити йому катетер. Я можу зробити для нього багато чого, але терпіти не можу, коли він намагається говорити.

--*--

Я спускаюся в лабораторію і перевіряю клітини. Вони швидко розмножуються. Це клітини наших м’язів, генетично змінені, щоб виробляти фактори росту, які допомагають врівноважити деякі шкідливі ефекти перебування в глибокому космосі. А ще клітини виробляють фактори, які дозволяють нам пережити заморозку.

1GF-1 не можна проковтнути, як таблетку, бо шлункові соки його розчиняють. Навіть якщо ввести його безпосередньо до системи кровообігу, він блискавично розкладається. Найкращий вихід – єдиний вихід – вводити генетично модифіковані клітини безпосередньо в довгі м’язи. Тоді клітини починають повільно, проте безперервно, виробляти необхідний протеїн.

Я пливу в невагомості. Повільно прокручуюся. Рука зачіпає стіну і напрямок обертання змінюється. Я знов повільно пливу. Закриваю очі.

Відкриваю їх, відбиваюся ногою від іншої стіни, й зачіпаюся своїми капцями на липучці до спеціальних отворів біля лабораторного стола. Набираю культури в два шприци. Впорскую вміст першого шприца собі в ліве стегно. Впорскую вміст іншого в праве.

--*--

Минають дні робочого циклу, а я проводжу час біля ілюмінатора, спостерігаючи за зірками. Блакитними цяточками світла.

Я годую Джона кожних вісім годин. Певний час після того, як я засуну йому ложку до рота, він жує, а потім забуває, і їжа вивалюється. Я піднімаю йому підборіддя, намагаючись змусити його проковтнути. Начебто допомагає. Він отримав кілька калорій. Може це має значення під час довгого заморожування, а може ні.

Я закінчую годувати його і стягую з нього вбрання, одне за одним.

Я ложу його на койку і намагаюся з ним кохатися.

Я роблю це, бо сподіваюся, він зробив би те саме, якби ми помінялися ролями. Я роблю це, бо сподіваюся, він спробував би отримати хоч якесь задоволення від мого тіла у цій довгій подорожі, якби я перетворилася в овоч. Я сподіваюся, він скористався би мною хоча б так, щоб я не була повним непотребом.

Тому я ложу його і намагаюся з ним кохатися.

І коли я пещу його ротом, мені спадає на думку – те, що я можу зробити для нього, якби ми помінялися ролями, він зараз не зміг би зробити для мене.

Я знесилено падаю на його широкі, порожні груди, стискаю в долонях велику, порожню голову і реву.

Через кілька годин я набираю клітини для Джона в два шприци й вирушаю в бік койок, в бік трун.

Джон не реагує, коли я роблю йому уколи. Його очі відкриті, але він не здригається. Поганий знак. Він повинен якось відреагувати, відчути щось.

Я допомагаю йому встати з койки, і разом ми прямуємо до трун. Вони чорні й блискучі, немов панцир жука – я ложу його всередину і вкладаю під кутом сорок п’ять градусів. Цілую в чоло.

-- Спи міцно, -- кажу, хоча ніхто з нас не вважає це сном. Ніхто з тих, хто пройшов через це.

Я вагаюся перш, ніж закрити кришку. Його блакитні очі зустрічаються з моїми, й на якусь мить мені здається, що він розуміє, і що йому страшно. Та це почуття швидко зникає і я переконую себе, що це тільки моя уява. Закриваю кришку.

З огляду на безпеку, кожну труну можна активувати, як зсередини, так і ззовні. На якусь мить, моя рука зависає над панеллю. Тоді я кладу долоню на екран.

-- Активувати, -- промовляю.

Я чую, як зі свистом втікає повітря. До камери закачується сірководень. Вся решта відбувається автоматично. Комп’ютер не відкриє контейнер, поки знов не прийде черга Джона.

Я проходжу повз ряд трун, не дивлячись на них. Залізаю у власний контейнер. Стоїть нудно-солодкий запах; хімікати й блювота.

Наступний крок зробити важко, особливо, якщо починаєш думати. Тому