Наталія Дурунда - Спокутий гріх

жонатий, а вже собі хату окрему будує. І не хоч яку, а велику, на дві кімнати й сіни. Брати йому допомагають. У нього своя земля, худоба. Котра би не хотіла за такого хазяйновитого заміж піти. Та він вподобав чорноброву Ганну. Не біда, що їй лише п'ятнадцять. Не буде довго в дівках ходити.

На першому ж побаченні сміливо роздягнув і зробив своєю жінкою.

— Це, щоб ти з другими хлопцями не крутила, поки весілля не відгуляємо, — пояснив до смерті наляканій дівчині. — А коли одружимося — народиш багато синів. Саме хлопчиків, — уточнив. — Бо в ґаздівстві сильні руки потрібні. Нащо мені дівчата, яких лише кормити та одягати треба. От у мого батька — семеро хлопців і жодної дівки. Чого б я досяг, якби мені рідня не допомагала?

Тоді вперше налякалася Михайла. Але заспокоювала себе. Мати ж учила, що чоловікові терпіти треба…

За рік після весілля народила доньку.

Михайло навіть не глянув у її бік. Дружини кілька місяців не торкався, даючи зрозуміти, що гнівається.

Коли у сім’ї з’явилася четверта — Марійка — нерви його здали остаточно. Накинувся на породіллю, стягнув її з ліжка за волосся і, якби не повитуха Мелана, точно до смерті забив би.

Та не минуло й трьох місяців після пологів, як Ганна зрозуміла, що вагітна вп’яте…

Раптом видіння розсіялося.

Хвора прийшла до тями. Важко розплющила очі. Біля ліжка стояв священик і тихо молився. Ганна не могла зрозуміти, де вона: ще жива, чи то вже її похорон? Бо ж те, що у сні бачила — насправді пережила. Здригнулася. Наче лише зараз усвідомила, що смерть справді дихає їй в обличчя. Але вона не хоче помирати! Ні! Їй ще немає навіть повних двадцяти трьох років! Боже, яка молода! Життя прекрасне! Та ще й діти… Наймолодшій Марійці лише рочок! Вона зовсім не пам’ятатиме мами. Ніколи не згадає… Кому вони потрібні? Хто любитиме їх так, як рідна ненька? Хто витре їхні сльози, відчує їхній біль? О-о, Господи!

Очі нещасної неприродно розширилися й налилися сльозами. Вони виражали жах перед неминучим.

Мелана вийшла з кімнати.

— Чи бажаєш, дитино, приступити до сповіді? — запитав отець духовний, коли залишилися наодинці.

Ганна заплющила вологі очі й щось тихо прошепотіла.

— Що ти кажеш? — не розчув панотець і нахилився над хворою.

— Хочу ж-жити, — слабенько прошепотіла бідолашна й так благально глянула на нього, що панотця аж до кісток пробрало. Він був уже немолодий. Багато чого бачив за своє життя. Сповідав і помираючих. Але такого… Відчуваючи неминучу кончину, нещасна хапалася за останню соломинку, наче падаючий з великої висоти за повітря.

— Дасть Бог — одужаєш, — боляче усміхнувся отець Юрій і ніжно погладив бідолашну по голові. Він був такий зворушений побаченим, що другою рукою витер неслухняну сльозу.

— Чи щось мучить твою душу? Чи маєш гріх, який хочеш висповідати?

Ганна повільно, заперечливо похитала головою.

Духівник вже хотів бува дати їй відпущення гріхів, як в останню мить зупинився. Уста хворої ворушилися. Вона щось не доказала. Або він не зрозумів…

— Н-не сп-повідат-тимусь, — ледь розібрав, коли нахилився до Ганни.

Від почутого аж отетерів. Він навіть розігнутися не мав сили.

«Як не сповідатиметься? — майнуло в його голові. — Невже не розуміє всю серйозність ситуації. Вона ж помирає. Це очевидно. Хіба що… — задумався, — якийсь страшний гріх скоїла…»

Відчув, як по тілу пробігли неприємні мурашки.

— О, Ісусе, Спасителю душ людських, допоможи їй, — витер спітнілого від переживання лоба. — Не мовчи, дитино. Врятуй себе. Яким би важким не був твій вчинок — Господь пробачить, якщо ти щиро каєшся. Він розбійника до раю пустив, який все життя Бога не знав, але увірував перед смертю.

Та Ганна мовчала.

Губи її тремтіли. З-під міцно стиснутих повік лилися сльози, слабими руками стискала своє покривало, але мовчала…

Священик не замовкав. Мов той лікар в реанімації, що втрачає на столі свого пацієнта, метушився біля умираючої. Розповідав багато прикладів, коли милосердний Бог прощає грішника. Або ж доводив, яку страшну силу має Всевишній, коли людина відмовляється від нього.

Та марно.

Раптом Ганна здригнулася, наче її струмом ударило.

Набрала повні легені повітря.

— Отче Небесний! — з останніх сил крикнула, дивлячись на стелю. — Зазирни в мою душу-у! Ти все… бачиш і знаєш! Прости… Прости мені… Грішній! Прости! Зазирни… Я не хоті… — обірвалася, не договоривши.

Різко заплющила очі й важко видихнула.

У кімнаті стало якось неприродно тихо.

Священик нахилився над нею і зрозумів: Ганна віддала духа.

Все… скінчилося.

Так і пішла у вічність нерозкаяною…

ЧАСТИНА ДРУГА
І БЛИСНЕ СОНЦЯ ПРОМІНЬ ЧОРНИЙ…

Київ.

2007 рік.

— Вставай, сонько! — почувся з коридору жіночий голос. — Тільки поглянь, як високо сонечко в небі. Ти ж не забула, який сьогодні день?

— Авжеж не забула, — солодко протягуючись у ліжку, майже крізь сон, ліниво озвалась Емілія. — Сьогодні — мій ювілей. Доросле свято. Двадцять п’ять років. Старі-ію!!!

— Що робиш?! — шумно відчиняючи двері, весело запитала мати.

Дівчина розсміялася, накривши голову покривалом.

— Старіє вона, — жартома зіронізувала. — А що мені у свої сорок п’ять казати?

Ірина Макарова виховувала доньку одна. З чоловіком Давидом, чехом за національністю, розійшлися, коли Емілії минуло сім років. До того сім’я жила у Празі. Розлучившись, Ірина з дитиною вернулася в Україну. Повернула собі й, з дозволу чоловіка, дитині дівоче прізвище Макарова. В Полтаві, після смерті її батьків — Марії та Бориса Макарових — залишився будинок.

Отак і жили, поки донька не закінчила середню школу й