Адам Пшехшта - Донька генерала

Вони зіскочили з підводи, й обійнявшись з напівп’яним від їхньої горілки, а отже веселим фірманом, побрели в бік села. Наразі все йшло добре. Побачивши таке панібратське прощання, селяни, які крутилися біля млина, могли сприйняти їх за якихось знайомих фірмана. Залишалося питання нічлігу.

-- Он щось схоже на заїжджий двір, -- повідомив Жеглін. – Членам партії – знижки, -- додав саркастично.

Кроне машинально помацав через грубий матеріал пачку документів, що знаходилася у внутрішній кишені. Був серед них і партбілет.

-- Швидше за все, нам навіть не доведеться показувати папери, -- заспокоїв його росіянин. – Мене тут знають, а ніхто при здоровому глузді не стане вдавати члена комуністичної партії. Ну, принаймні не вдавав би без відповідних документів…

Майор штовхнув товариша зовсім не по-приятельськи, той зі сміхом відскочив.

-- Ще одне, -- пробурмотів Жеглін вже тихіше. – Раджу тобі скористатися своїми ліками до носа, або хильнути трохи. А ще краще й одне, і друге, -- сказав, витягуючи з-за пазухи пляшку мутного самогону.

Тон росіянина не залишав сумнівів, що це не пропозиція, а наказ, тож Кроне розкусив поданий йому зубчик часнику і зробив дрібний ковток. На щастя, горілка мала такий паскудний смак, що в нього не виникло бажання випити ще. Принаймні, поки що… Останнє, чого він потребував зараз – це поринути в горілчане танго. Кроне не був лікарем, але чудово розумів, якщо він ще не алкоголік, то бракує йому небагато, зовсім трохи. Тому він рідко коли пробував міцний алкоголь. На жаль, було важко собі уявити, щоб йому це вдалося в Росії – тут і зараз, при комуністичній владі горілка стала релігією, розрадником, інколи єдиною їжею голодного. Кожен, хто не пив, виділявся, як рожевий фламінго в зграї псів.

-- Це тут, -- Жеглін показав на великий, обшарпаний будинок.

На майже повністю позбавлених штукатурки стінах видніли сліди від пострілів, отже він належав місцевим землевласникам, а ті не віддали його без бою. З часів громадянської війни пройшло понад десять років, але досі нікому не спало на думку зробити ремонт. Вони увійшли в задимлену кімнату, сіли за один зі столиків. Сивий, махорковий дим гриз очі, не дивлячись на мазь до носа, Кроне відчував сморід вареної капусти, погано вигнаного самогону і старого жиру.

-- Вєрка, голубко! – крикнув Жеглін, зриваючись на рівні ноги.

Обійняв кругловиду, спітнілу жінку, цмокнув її ніжно в щічку. Колись білий фартушок свідчив, що Вєра належить до прислуги.

-- Антоне, паршивцю, геть від мене! – відіпхнула вона його, недбало, по-сільському вимовляючи кінцівки виразів, але в її голосі не було й тіні гніву. – Де ти стільки часу вештався?!

-- Справи, голубко, справи. Я привіз тобі подарунок…

Росіянин витягнув з кишені поношеного піджака дешевий, позолочений перстень, натягнув на схожий на сосиску палець жінки, що виглядала чи то як офіціантка, чи то як кухарка.

-- Вєра Борісовна, керівничка цієї буди, а це мій далекий родич, Якім, -- поспішно представив їх Жеглін.

Кроне, не встаючи, кивнув головою.

-- Що у вас є поїсти? – запитав. – Щось я зголоднів.

Жінка задумливо закусила губу, обмінялася змовницькими поглядами з Жегліним, нарешті махнула рукою, жестом запрошуючи їх в підсобку. Вони пройшли через задимлену, переповнену смердячими випарами кухню, кімнатку, в якій два неохайно одягнених дівчиська мочили в дерев’яних баліях брудний посуд, зупинилися перед зачиненими дверима. Вєра Борісовна витягнула з кишені фартушка чималий, залізний ключ і прокрутивши його в замку, запросила чоловіків всередину. Онімілий від здивування Кроне побачив елегантно облаштовану кімнату з начищеним до блиску столом з червоного дерева і вручну розмальованим фарфоровим сервізом з мануфактури Кузнєцова, підлога була вкрита бухарськими килимами.

-- Спочатку в ванну, обоє, -- видала вона розпорядження. – Там тільки холодна вода, але доведеться дати собі раду, якби я наказала комусь принести гарячої, вони б сильно здивувалися…

З голосу керівнички заїжджого двору зник простацький акцент і люмпенська хрипота, тепер він звучав рішуче, твердо, а навіть дещо зверхньо. Жеглін легенько вклонився і це був не просто жест. Кроне наслідував його приклад.

-- За півгодини подам до столу, -- повідомила вона.

Чоловіки перейшли у ванну кімнату, в якій панувала велика, мідяна ванна оливково-брунатного кольору, не соромлячись роздягнулися і вправно, по-військовому помилися. Жоден з них не поголився, але Жеглін скористався з залишеної на умивальнику з дзеркалом зубної щіточки.

-- Є ще одна? – запитав Кроне.

-- Немає, -- відповів вдоволено росіянин. – Це щіточка Вєри, характер нашого знайомства дозволяє мені нею скористатися.

Він вдивлявся в “двієчника” з явним викликом в світло-блакитних, немов вицвілих очах. Кроне перший опустив погляд, почав одягатися. Витягнув з вузлика пом’ятий, але чистий одяг, невдовзі вони вже сиділи за столом. Господиня скинула брудний фартушок, в скромній, крепдешиновій сукні вона виглядала добре, майже елегантно, у прикрашеному квітковими мотивами супнику парувала солянка, збоку, на спеціальному столику, чекали прикриті інші страви. Перш ніж вони скуштували суп, на сніжно-білій скатертині з’явилася пляшка горілки.

-- “Московская”, -- жінка розставила стаканчики. – Технологію виробництва допомагав вдосконалити ще Менделєєв, -- сказала з меланхолією в голосі.

Вони мовчки підняли тост, випили. Навіть Кроне не відмовився, знав, що це була б образа для господині. Кристально чистий напій обпалив горло, зігрів живіт. З вовчим апетитом почали наминати суп. Він був смаковитий.

-- Поволі, панове! – засміялася Вєра Борісовна, побачивши, як вони тягнуться по добавку. – Ще все попереду.

Після супу вони з’їли лосося в зелені, скуштували фаршировану грибами кулеб’яку, закінчили маленькими пельменями в сметані. Господиня дбала, щоб стаканчики були повними, забавляючи їх кулінарними байками.

-- Раніше добру горілку виготовляли в основному великі шляхетні роди: Разумовські, Шереметьєви, сім’я Юсупових… Але й червоні дбають про це. Недавно, один зі співпрацівників Менделєєва, Кучеров, вдосконалив рецептуру “Московской”, тепер до неї додають