Адам Пшехшта - Донька генерала

Бретцель зітхнув і якусь мить вдивлявся в співрозмовника, немов оцінюючи, чи відповідати на його запитання.

-- Росіяни мають на кордоні нові одичні апарати, -- обізвався він нарешті. – Їх називають “Нюхачами”. Подейкують, що вони здатні засікти будь-які сліди запахів, що походять не від совіцьких продуктів.

-- Але я перейду кордон на ділянці, що не охороняється!

-- Прилади охоплюють до кількох кілометрів, ми не можемо ризикувати, -- відповів рішуче полковник. – Тому на тобі російський одяг, перш ніж перейти кордон, ти з’їси російську ковбасу і зап’єш російською самогонкою. Ми не можемо ризикувати! – повторив.

-- Я смерджу, як росіянин…

-- І це теж, -- посміхнувся Бретцель. – В загальному, в містах з гігієною не все так погано, але по селах, в прикордонній зоні, краще вважати, щоб не виділятися запахом від натовпу. Годі про це, -- махнув він рукою. -- Краще скажи, що ти думаєш про пропозицію Ксенії. Трохи дивно, що вона обізвалася через стільки років…

Кроне задумливо кивнув головою.

-- Дивно, -- погодився. – Але я знаю Жегліна. Якби щось було не так, він ніколи б не погодився стати кур’єром. Сумніваюся, що Ксенія прагне заманити мене в засідку.

-- Я теж не думаю, що вона добровільно перейшла на бік ворога, але під тиском… -- Бретцель замовк, не закінчивши речення.

Обоє знали, що методи, які застосовували російські спецслужби можуть зламати навіть самих витривалих, це тільки питання часу.

-- Може, -- буркнув непевно Кроне. – Однак нам би дуже допомогло, якби ми розкрили таємницю поразки Дохторова. Якщо дійде до війни, не виключено, що нам доведеться так, як йому, вести партизанську війну проти більшовиків.

Запала довга мовчанка, Кроне бавився срібним портсигаром, крутив його в пальцях, відкривав і закривав з металічним тріском.

-- Ця дискусія нічого не дає, -- зрештою заявив він. – Якщо все піде добре, ми розв’яжемо загадку Дохторова, якщо ні, ви втратите одного агента.

Бретцель скривився, але не заперечив, хоча, як і майор чудово розумів, що польська розвідка може втратити в цій операції більше, ніж одного агента. Більше десятка інших мали перейти кордон одночасно з Кроне і спричинити якомога більший безлад в прикордонній зоні. Ніхто не мав гарантій, що повернуться всі.

Полковник встав, сигналізуючи, що розмову закінчено, підійшов і мовчки обійняв Кроне, не зважаючи на запах, який оточував його підвладного.

-- Це все, майоре, -- кинув різко. – Ви вільні!

Відомий своїм браком субординації щодо начальства, Кроне цим разом клацнув каблуками, як на параді, став струнко.

-- Слухаюся! – гаркнув ревно.

Здавалося, він намагався набратися сили з військового ритуалу, перш, ніж опиниться в чужому, ворожому світі. За мить повернувся і пішов. Вже не солдат, а мисливець, можливо – дичина. А може одне і друге.

***

Жеглін застережливо підняв руку і Кроне послушно завмер на місці. Напружив зір, намагаючись проникнути вглиб сірої, передсвітанкової імли. Вони стояли так на зігнутих ногах, гарячково стискаючи холодну сталь в спітнілих долонях, поки росіянин не рушив далі, видно, знехтувавши шумом, який його насторожив. Кроне багато разів нелегально переходив кордон, але це було давно, тому зараз він підкорявся наказам Жегліна, довірився його інстинкту і досвіду.

Коли вони вийшли на вторований шлях, що вів вглиб країни, то витягнули пляшечки з темного скла, намастили обличчя і руки безбарвною рідиною з дивним запахом. Жеглін вирив на узбіччі дороги ямку, в якій вони закопали пляшки, скропивши перед цим землю рештками препарату. Речовина, якою вони скористалися, була таємницею “Двійки”, нейтралізувала запах людини, замінюючи його пахощами лісу. Раніше обоє помилися в струмку, передяглися в чисте вбрання, намагаючись змінити слід запаху. Зараз, на второваному шляху, скориставшись препаратом, що збиває собак зі сліду, вони повинні бути в безпеці. В теорії. Тому, що не знали ні докладного діапазону дії, ані реальної чутливості “Нюхачів”, не знали, наскільки й чи взагалі спантеличать російські спецслужби агенти, які повинні відвернути увагу від місії Кроне. Одне можна сказати напевно – в цій професії виживає тільки той, хто випереджає противника принаймні на крок.

Вони вирушили в дорогу, несучи на плечах вузлики з особистими речами, так, як це робили місцеві селяни. Бідні вузлики, бо совіцька Білорусь може не голодувала так, як Україна, однак місцеві не славилися заможністю, а вони не могли собі дозволити виділятися з натовпу. Левова частка продовольства, що виготовлялася по селах, відправлялася у великі міста, комуністи більше боялися бунтів робітників, ніж невдоволення серед селян. Після двох годин маршу вони зустріли перші підводи. Жеглін заговорив з кількома селянами, однак ті або їхали в іншому, ніж агенти, напрямку, або жадали за поїздку надто багато. Кроне поправив торбу, що важила щораз більше, але не протестував, бачачи, як Жеглін зневажливим плювком прощається з наступним візником. Якби вони переплатили, то викликали б підозру, а взявши до уваги відношення селян, яким віддавна втовкмачували недовіру до “чужих”, це закінчилося б, швидше за все, доносом. Тут кожна людина з-поза рідного села викликала підозру.

Не обов’язково, як шпигун, швидше, як ймовірний агент совіцької поліції, який міг запитати, чому йому допомогли, якщо він виглядав і поводився підозріло.

Тільки після обіду вони нарешті сіли на віз, що віз зерно до млина, який знаходився за тридцять кілометрів. Заплатили пляшкою самогону. Звичайно, гнати самому горілку було незаконно, але всі й так гнали, а влада дивилася на це крізь пальці. Найгірше, що їх могло спіткати за зберігання самогону – пара копняків і конфіскація товару. З іншого боку, володіння підпільно виготовленою горілкою викликало довіру, доводило, що вони не агенти поліції.

Кроне прокинувся, відчувши, як шарпнулася підвода, що різко зупинилася. Нічний похід лісом дався йому взнаки й він заснув, вколисаний скрипом не змащених коліс воза, що рухався в монотонному ритмі. Вони стояли біля млина. Неподалік маячили будівлі якогось села.

-- Тут ми зупинимося