Ольга Пилипенко - Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків

запізно. Звір спритно втягнув його в себе і проковтнув. А тоді згорнув хобота бубликом, припинив сурмити і завмер, перетворившись на порохотяг.

— Д-д-дякую… — пролопотів домовичок, витираючи чоло.

Аж раптом його живіт завуркотів від голоду!

— Гадаю, час пообідати! — пробурмотів Кося, виходячи з кімнати й прямуючи до кухні.

І тут у двері постукали.

— Ур-ра! Татко! Мамуня! — зрадів домовичок і майнув відчиняти.

Він так скучив за батьками, що навіть не спитав, хто там. Хоча вони ніколи не стукали, бо вміли проходити крізь двері…

Доки малий клопотався із замком, по той бік тупцяли, сопли та бурмотіли. Подеколи у цьому бурмотінні вирізнялося моторошне «Ко-ос-ся-а…»

Зрештою двері рипнули і розчахнулися. Та поза ними не було нікого — окрім глупого мороку. «Далебі, вже ве­чір, — припустив домовичок. — Але де ж тато з мамою?»

— Ге-гей, хто тут? — ти­хенько запитав він і в той же час… гепнувся, збитий із ніг дужим подувом вітру.

Слідом за вітром до хати впливла розмита біла постать із неоковирною довбешкою і чор­ними-пречорними баньками.

— Зли-и-идні… Ли-и-ихо… Жа-а-ах… — прошелестіла постать, і в її очах спалахнули вогники.

«Та це ж Мара! — здогадався домовичок, відповзаючи якнайдалі. — Її не можна впускати, бо горе буде! Йой, що ж я накоїв?!»

Тим часом Мара здійняла кістляві ручиська з довжелезними пальцями і посунула на нього. Домовичок спробував був скочити на ноги, проте коліна в нього так тремтіли, що він знову гепнувся. «Як бути?» — метикував Кося, ледь-ледь підводячись і відступаючи.

Аж тут його осяяло: Мари бояться світла! Потрібен ліх­тарик!

Домовичок роззирнувся, однак ліхтарика ніде не виявив. Зате на підвіконні стояла каструля з киселем… Схопивши її, малий хлюпнув кисіль на долівку й завмер в очікуванні.

«Може, Мара послизнеться? — сподівався він. Одначе тут-таки усвідомив, що Ма­ра — привид, а привидам на калюжі на­чхати.

Проте Мара в калюжу не вступила. Вона знагла зупинилася, її очиська згасли, а примарне тіло засмикалося з боку в бік. Отоді Кося похопився й дре­менув до комори по ліхтарик. Побачивши те, що шукав, він гайнув назад і спрямував жовтий промінь Марі в пику.

Та затулила очі руками й позадкувала.

— Ге-гей, злякалася! — зрадів домовичок і зробив крок уперед. Потім іще і ще…

Страхітлива гостя завила і помчала геть. Кося хутенько зачинив за нею двері й зітхнув із полегшенням. А тоді уп’явся очима в калюжу, розмірковуючи, як повернути кисіль до каструлі…

Цієї миті хтось лагідно скубнув його за чуприну. Домови­чок озирнувся — і побачив батьків!

— Нарешті ви повернулися! — заусміхався він, але зразу ж спохмурнів. — Я тут… цеє… Тут була…

— Мара, — підказав тато. — Бачили ми, як вона мчала до своєї печери. Чудасія! Добряче ти її налякав!

— Але нащо ти впустив її? — запитала мама. — Ти ж бо знаєш: відчиняти двері нікому не можна! І завжди слід питати, хто там!

— Я гадав, то ви… — знітився Кося. — Я так налякався! До того ж кисіль розхлюпав… А ще… ще… я вазу розбив. Коли на Пороховика полював… — і він геть похнюпився.

— Щодо киселю, то з ним ми швиденько впораємося, — пообіцяв тато, а тоді взяв каструлю і одним рухом спрямував туди рідину, розплескану на долівці. — Адже ти не знічев’я розхлюпав, еге ж?

— А з вазою доведеться поклопотатися, — продовжила мама. — Вона впала, бо хтось полюбляє бешкетувати. Отже, хтось мусить усе виправити! Здогадався, хто? От і добре! Ми навчимо, як це зробити!

Кося кивнув, а тато простягнув йому грудочку глини і мовив:

— Зліпи маленьку вазочку, подібну до тієї, яку ти роз­трощив.

Домовичок пом’яв глину, пом’яв, а тоді заповзявся ліпити. Працював він довго, бо зліпити справжню вазочку — не кособоку пампушку з діркою, а саме вазочку — то неабияка штука! Та зрештою Кося впорався, і тоді татко наказав:

— А тепер постав її на стіл і уяви, як вона перетворюється на оту, велику вазу. Тільки уявляй гарненько! А затим дмухни.

Кося замружився, потому розплющив очі — і як уявив! Як дмухнув! Тієї самої миті на столі з’явилася розбита ваза. Одначе вона була цілісінькою!

Домашні правила домовичка

1. Не намагайся висіти на фіранках, а тим паче — гойдатися на них! Ти можеш упасти.

2. Не варто відчиняти те, що було замк­нене на ключ, навіть якщо тобі страшенно цікаво.