Марія Козіренко - Жуйка

— А тобі що, шкода?

— Та ні. Так просто.

Йон міг теревенити годинами. Та що там годинами — днями, місяцями й роками.

Втім, до Єдинця їхати недалеко — скільки там тієї Молдови. За три години вони втрьох (плюс водій, якого Марц знав саме за такими дідовими виїздами до осередків ромщини — чи до Сорок, чи до Хінчешті, чи ще куди) були на місці. Того циганського добра вистачало всюди, і рідко де можна було з певністю провести межу між тими, хто по тисячолітнім шляху притрусив свої ноги молдовською землею, і тими, хто в цю землю вріс по самісіньке серце. Тож здебільшого ці дивні люди стояли, вгрузлі приблизно по коліна. І хотілося би вірити, що в землю.

У Єдинці жив коваль Валєра, за сумісництвом директор міського парку. («А що? — казав він. — Не смійтеся, нормальний парк — дерева, алеї, навіть лавочки є».)

Валєра показував свою кузню, Харцман фотографував усе, що бачив: будинок і багно лютневого подвір’я, кота, Марца з Йоном, Валєру з його ковальським начинням — якимось особливої форми циганським молотком, дзвін якого начебто чутно за десять кілометрів, а може й далі, залежно від місцевості.

Валєра демонстративно лупив тим молотком по ковадлу, посміхаючись і світячи золотим зубом, ніби після кожного удару сподівався, що ось зараз Харцман побіжить за ті десять кілометрів слухати дзвін. Харцман не біг. Тільки клацав фотоапаратом і підтакував.

Потому повернулися до хати. Пічка, хоч і займала півкімнати, тепла чомусь давала мало. Грілися картопляно-півнячим варивом, яке зготувала мати Валєри, скінчивши нарешті сваритися із сусідкою, яка звинувачувала стару в крадіжці чогось там (може, й цього самого півня, бо курей у дворі Марц не помітив).

Сиділи майже до вечора. Марц нудився. Йон, Харцман і Валєра розбалакалися. Професор записував на диктофон і креслив у блокноті.

— Приходив майбутній зять, а батько дівчини давав йому кілограм цвяхів. От зможеш викувати сокиру з них — віддамо дочку. Та хлопцеві достатньо було почати щось робити, зо два рази вдарити молотком для годиться — і дівчину віддавали, справжньої сокири від нього ніхто й не чекав.

— А заходили вночі в хату. Такі були бригади: п’ятеро-шестеро ромів, голі по пояс, олією намастяться — і не схопиш! Виносили геть усе, і вирізати могли всю сім’ю начисто.

— Їж, малий, їж. Ту со? На дерпе...[1]

Вчергове відігравши чотири години на розі Механічної й Нового Часу, Марц вимкнув «жуйку», вигріб із футляра монети й купюри. Величезна смугаста повітряна куля пропливала над містом у бік колишнього танкового заводу.

Недовго думаючи, Марц рушив до свого друга художника. Його звали Джармо. Увесь час життя Джармо, вільний від сну й решти потрібних тілу дрібниць, минав у майстерні, де можна було з легкістю загубити не тільки якусь річ, на кшталт олівця чи капелюха, а й власну душу. Що сказати — Джармо малював непристойні у своїй примітивності речі. Минулого року Галерея Природи Як Такої придбала його триптих із життя інфузорії туфельки. Це було полотно по-своєму геніальне. Хоча Марц вважав, що Джармо мав набагато кращі твори, наприклад «Народжене сонце» — сімдесят чотири відтінки одного лише жовтого, сяючі протуберанці й таке інше.

Джармо був єдиним художником, якого визнавав Марц. Крім нього, він був знайомий із кількома такими, що послуговувалися звичайним просторовим проектуванням і базами зображень, робили немудрі колажі за принципом випадкового змішування.

Нещодавно наробив галасу такий собі Пуріс Менел, який у тій-таки Галереї Природи Як Такої демонстрував відвідувачам колажі з малюнків Дюрера й ілюстрацій до енциклопедії з анатомії видання 1967 року. Міські екрани новин показували людей, котрі виходили з виставки, тримаючись за животи, ребра, голови, обмацуючи свої тіла й ніби перевіряючи, чи все на місці, чи нічого не зрушилось у внутрішніх органах і чи, бува, не виросло щось нове.

Марц не поділяв захоплення подібною мистецькою біологією. «Народжене сонце» — це геть інше. Від цього ніби літаєш усередині своєї голови або трохи далі. Не набагато далі, звісно. Проте — літаєш. Як зображене на тій картині сонце.

Попри вислів, що на сонце можна подивитися лише двічі — лівим і правим оком, — Марц часто на нього дивився, граючи на вулиці. Від такого споглядання боліло, але чомусь не в очах, а десь значно глибше.

Коли Марц натиснув кнопку дзвінка на дверях будинку Джармо, був вівторок, пів на п’яту, теплий вересневий вечір, південно-західний вітер і новини про те, що завтра в місті розпочнеться перепис населення, місцева футбольна команда «Материст» програла гостям із «Шахрая» з рахунком 0:2, а керівництво держави (як і місцеве) вкотре офіційно відмовилося виконувати свої обов’язки, знову проголосивши Самокеровану Республіку — тобто таку, яка вже фактично існувала від завершення Останньої Війни; законодавчо ж її так ніхто й не затвердив і не визнав на міжнародному рівні. Бо так званому народові й тим паче — іншим державам (так само ніким не керованим) — було... Ні. Навіть не було.

Марцеві довелося натиснути на кнопку дзвінка разів п’ять, поки нарешті у дверях з’явився чи то заспаний, чи то втомлений Джармо. Зрештою, Марца не цікавили причини такого стану, хоча він віддав би перевагу спілкуванню