Ірина Смоліч - Пісок у склянці

— Увійдіть! — почув він дзвінкий голосочок.

Каміла сиділа в ліжку та читала казку. Вона була одягнена в яскраво-жовту піжаму, тому нагадувала маленьке курча. По один бік від неї лежала її улюблена лялька, по інший — кіт Фелікс. Сама ж кімната була схожа на величезний чарівний будиночок, де знайшлося б місце будь-якому казковому героєві. Розписані хитромудрими візерунками стіни, білі, з нотками старовини меблі, товстий пухнастий килим — ось лише деякі деталі, що створювали в кімнаті особливу атмосферу. А скільки тут було іграшок! Тільки різноманітних ляльок налічувалося не менше двадцяти.

— Привіт! Що читаєш? — Віктор прикрив за собою двері, і, підійшовши до ліжка, сів на краєчок.

— Казку про Білосніжку, — Каміла відклала книгу та попестила Фелікса, який затарахкотів мов маленький трактор.

— Ну і як, подобається?

— Подобається, і Лолі теж, — дівчинка жестом вказала на ляльку, після чого повернулася до кота. — А ось Феліксу, здається, не дуже.

— Чому ти так вирішила? — Віктор теж глянув на рудого нахабу, який почував себе на ліжку дочки цілком комфортно. — Він що, сам тобі про це сказав?

— Тату, Фелікс нічого не міг мені сказати, — пирснула Каміла. — Він же кіт. А коти розмовляти не вміють.

— Як само ти тоді дізналася, що йому не подобається казка?

— А він увесь час гризе обкладинку і заважає мені читати.

Немов зрозумівши, що йдеться саме про нього, кіт перестав муркотіти та подивився спочатку на Камілу, а потім на Віктора. Він з'явився в їхньому будинку два роки тому. Того дня хтось залишив біля дверей кошик з маленьким кошеням, яке було таким гарненьким, що навіть абсолютно черства людина не змогла б викинути його на вулицю. Віктор не був черствим, швидше навпаки. Він не лише взяв кошеня до будинку, але й спочатку всіляко балував його, навіть не підозрюючи, яке безпардонне ненажерливе чудовисько з нього виросте. Кіт мав абсолютно нестерпний характер і робив тільки те, що хотів. Не можна сказати, що з часом Віктор почав відчувати до нього якусь особливу огиду, але і дружніми їхні стосунки навряд чи можна було назвати. Найпростішим способом співіснування для обох виявився нейтралітет, що часом переходив у повне ігнорування. Втім це не завадило Феліксу зробити кабінет Віктора невіддільною частиною своїх володінь і гуляти там, коли заманеться.

Віктор насварився на Фелікса пальцем:

— У, поганий кіт!

Але це не викликало ніякої реакції.

— Ні, він хороший, — вступилася за кота Каміла. Вона була єдиною, хто вибачав йому всі пустощі. — Тільки зовсім мене не слухається... Тату, а ти почитаєш мені книжку?

— Не можу, сонечко, у мене ще є справи. Отже, іншим разом, добре?

— Добре, — неохоче погодилася вона.

— А тепер лягай спати. Вже надто пізно.

— Ну ще дві хвилинки, будь ласка, — почала благати Каміла, зворушливо притискаючи кулачки до грудей.

Це діяло на Віктора безвідмовно. І хоча він добре знав усі її прийомчики, щоразу попадався на цю вудочку.

— Тільки недовго, домовились? Не забувай, тобі завтра до школи.

Віктор поцілував її в лоб і попрямував до дверей.

— Добраніч, дорогенька!

— Добраніч, татусю! — відповіла Каміла, знов занурюючись у книжку.

Віктор вийшов з кімнати та обережно прикрив за собою двері. Йому дуже хотілося провести вечір з донькою, а не їхати в місто. На жаль, вибору в нього не було — він і без того запізнився з романом майже на місяць. Несподівана затримка сталася, коли залишалося написати останню главу. Так іноді буває: будь-які слова раптом починають здаватися порожніми й можна цілу вічність битися головою об стіну, благати вибагливу музу повернутися, проте все марно. І тут раптом «Бац!» — фрази самі лягають на папір. Роман закінчено — наче за помахом чарівної палички. Якраз вчасно, щоб книга побачила світ у призначений термін.

Віктор забрав зі свого кабінету роздрукований рукопис, після чого заглянув на кухню, де Ельза поралася з посудом.

— Ти вже йдеш? — вона відставила тарілку в бік і витерла рушником руки.

— Так, поїду, поки не зовсім пізно.

— Може не варто? — в її голосі почулася добре знайома нотка.

Так майстерно, за допомогою інтонації, перетворювати питання на ствердження вміла лише вона. При цьому опонент губився настільки, що починав виправдовуватися за те, чого ще не скоїв. У такій ситуації Віктор почувався дитиною, яку хочуть нашльопати й поставити в кут.

— Ти ж знаєш, мені треба їхати.

Він попрямував до передпокою, Ельза рушила за ним.

— Так, я знаю. І благаю, будь обережний. Сьогодні вночі обіцяли рясний дощ, — попередила вона, спостерігаючи, як Віктор надягає пальто.

— Не хвилюйся, все буде добре, — він взяв теку з рукописом і сунув її під пахву. — Я скоро повернуся.

Як тільки Віктор опинився на вулиці, йому в обличчя дмухнуло вологе осіннє повітря, нагадавши про наближення перших приморозків. Щоправда, вранці ще іноді виглядало сонце і здавалося — теплих днів ще багато попереду. Але ввечері температура падала, та ставало зрозуміло, що зима з її чудернацькими малюнками на