Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

ж, на біду, божевільний галоп Густлікового хронометра, що вистрілював секунди, мов кулемет. Проте генерал, заклопотаний своїми думками, здавалося, нічого не чув, певніше, не помічав.

– Механіку, – звернувся він до найстаршого за чином танкіста, і Саакашвілі, знов поклавши праску, став струнко, – о чотирнадцятій годині формуватиму танкову групу для спецзавдання. Об одинадцятій п'ятнадцять хочу бачити всіх членів вашого екіпажу на місці.

Густліків годинник саме наздогнав одинадцяту, й над самісінькою головою командира, з-поміж різьбленого листя винограду, почали вистрибувати одна за одною зозулі та хрипко верещати. Здивований генерал глянув на годинника.

– Дурниці. Слід його відрегулювати… – і замовк, бо, повернувши голову, побачив завішану годинниками стіну. – А це що таке? Спекуляція?

Дерев'яна зозуля крикнула востаннє, сховалася, і в кімнаті знову запала тиша. Порушив її Томаш своїм сильним, спокійним голосом:

– Таж вони незолоті й такі здорові, що з собою не візьмеш. Воєнні трофеї, громадянине генерал.

– Трофеї, кажеш? – задумався генерал. – Вкрадений війною час усім зараховується… Ну, гаразд, – махнув рукою. – Об одинадцятій п'ятнадцять знову зайду, – нагадав уже з порога.

Танкісти стояли ще струнко, прощаючися із штабними офіцерами, коли з-за одвірка обережно визирнув Кугель.

– Гер унтер-офіцер, – несміливо мовив він до Єленя.

– Підслухуєш?

– Ні в якому разі.

– Чого тобі треба?

– Хочу щось сказати.

– Про годинник?

– Ні. В цегельні сховався один німець. Він утік з концтабору в Крейцбурзі, там збройний завод.

– Послухайте! – гукнув Саакашвілі, який стояв задумавшись і насупивши брови. – Щось вам скажу…

– Добре, – обірвав його Єлень і звернувся до обер-єфрейтора: – Заспокой його, нагодуй і дай якийсь одяг.

Поплесказши Кугеля по плечу, легко виштовхнув його за двері, бо хотів знати, що скаже Гриць, і хотів попередити пожежу.

– Зважте, друзі! Начальство має до нас справу. Це означає, що танк дадуть…

– Горить, – показав Густлік на праску, з-під якої клубами валив дим.

– Нехай, дошка товста, – махнув рукою грузин.

Вхопивши в одну руку шаблю, а в другу свої не-випрасувані штани, він почав вимахувати ними, мов прапором, і, підспівуючи, затанцював по кімнаті.

– Гамарджвієба! Побєда! Звицєнство! – вигукував усіма мовами, які знав.

– Поїдемо на танку як десантники, – похитав головою Томаш.

Слова Черешняка засмутили Григорія. Він перестав танцювати, вигукувати. Полив водою дошку. На мокре дерево поклав праску й почав підстрибувати на одній нозі, вдягаючи штани.

Густлікові також, здається, стало прикро, але природний оптимізм швидко взяв гору.

– Як накажуть, так і буде. Тільки не забувайте, що кінець війни близько, людей менше, а танків щоразу більше. Можуть дати.

– Треба зараз же Янека відшукати, – порадив Саакашвілі.

– І Марусю, – докинув Чорноусов.

– Бо почнуть радитись, як зробити, щоб після війни було, більше людей, – то швидко не повернуться,- засміявся Густлік. – Тільки де шукати?

– Як то де? – сказав старшина поважно. – За містом, де зелені багато. Німець казав, що біля цегельні бузок цвіте.

– Правда, казав…

Зранку, від часу «високої води», здобувши Рітцен, танкісти не гаяли часу, тому повернення на передову не було для них несподіванкою. Всі вже встигли виспатися після важкої безсонної ночі. Ніхто не хотів залишитися й чекати, тож усі троє рушили на розшуки Янека.

У центрі містечка працьовитий трактор витягав з вулиці на подвір'я розбиті гармати; численні, організовані Кугелем мешканці міста очищали тротуари від битого скла й тиньку, розбирали руїни розбитого бомбою будинку. А війська так само просувалися на захід, у напрямі порослих темним лісом пагорбів.

Однак бічні вулички були безлюдні й мали мирний вигляд. У металевих держдках над воротами, у вікнах і над димарями стриміли дрючки, палиці та прути, на них маяли рушники, наволочки й простирадла; шелест білого полотна давав знати, що завойоване місто не збирається чинити опору. Подекуди з вікон крадькома визирали бліді обличчя й відразу ж зникали в півтемряві помешкань.

Прямуючи до димаря цегельні, танкісти звернули на бічну вулицю і несподівано здибали молодого ще чоловіка, який штовхав дитячу коляску, навантажену всілякими мішечками й пакунками. В першу мить німець начебто хотів кинути все й накивати п'ятами, але, збагнувши, що далеко не втече, взяв себе в руки й, похнюпившись, підійшов до танкістів.

Вони з цікавістю роздивлялися зеленкуватий светр німця та його сірі цивільні штани, заправлені в новенькі чоботи. Светр і чоботи, як видно, він щойно дістав по наряду або сам узяв з військового складу.

– Мій номер, – сказав Черешняк, дивлячись на німцеві чоботи.

Німець раптом випустив ручку коляски, й вона з розгону прокотилася по вулиці ще кілька метрів. Ставши струнко, поволі підніс руки вгору. Лише тепер хлопці побачили, що замість правої руки в нього шкіряний протез, прикріплений металевими шинами до ліктя.

– Хочеш брати – то бери, – сказав Єлень.

– Ні, – рішуче відмовив Черешняк. – Доношу старі. Не оглядаючись на каліку, вони пішли далі.

– Цікаво, скільки він постріляв людей, поки втратив руку, – сказав Саакашвілі, але зразу ж додав: – А може й нікого…

Бруківка закінчилася, і над ровом, вздовж великого саду, танкісти вийшли на околицю. Попереду простягалося поросле рідкими кущами пустирище, яке далі поступово переходило в височину. Посередині пустирища руділи зарослі бур'янами печі, сіріли дахи сушарні й стирчав пощерблений снарядами димар. Зупинилися серед яблуньок, укритих блідо-рожевими тугими пуп'янками, які за кілька днів мали розквітнути. Густлік, висунувшись на крок уперед, оглядів у бінокль околицю і відразу на тлі жовтавого лужка запримітив вівчарку.

– Правду казав старшина, – обернувся він до друзів. – Шарик є, значить, і вони десь близько.

Поклавши долоні на повішений на грудях автомат, Густлік попрямував уперед. За ним Григорій і Томаш; вони мимоволі пішли обабіч сілезця. Один оглядав територію праворуч, другий ліворуч, страхуючи товариша, ця звичка лишиться в солдатів ще надовго по війні.

Проминуть роки, і колись син чи дочка звернуть на це їхню увагу, а вони всміхнуться збентежено та й обернуть усе на жарт, бо фронтові звички видаються смішними за мирних часів.

У квітні і945 року війна ще не скінчилася, але тут, на околиці Рітцена, було тихо й спокійно. З передової, приглушеної віддаллю, долинали звуки війни, а рух на шосе чутно було звідси, наче шум знайомої річки.

– Пане взводний, – обізвався Черешняк трохи згодом.

– Я ж дозволив по імені.

– Але я в такій справі, що краще згідно із статутом.

– Чого тобі?

– Якби так не поспішали вперед, то менше б людей загинуло. Чи не так?

– Ні, – палко заперечив Саакашвілі. – Як фрица не гнатимеш, то він глибочезні окопи