Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

на зупинці. Як я ніби відсунула чорну пелену, тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть добрим…

Може, і з завучкою так вдасться?

Я підвела очі.

Ні, не вийде. Я швидко знову похнюпилася — в підлогу дивитися безпечніше.

— Ти знаєш, що з чотирнадцяти років настає кримінальна відповідальність?

Мені тільки тринадцять виповнилося. Це для Зайцевої кримінальна відповідальність давно настала — і що?

— Негайно додому. За матір’ю — негайно.

— Вона на роботі.

— Значить, іди на роботу… Чи я сама до неї піду!

* * *

Було ще видно. Навіть уроки не закінчилися.

Зайцева, Лозова й Хворостенко спокійнісінько сиділи на якійсь географії та переморгувалися зі своїми хлопчаками. Героїні…

Мій рюкзак залишився в учительській. Навіть ліпше: не треба тягати на спині такий тягар.

Я сіла на лавці біля шкільних воріт. Іти до мами на роботу — повне божевілля. По-перше, у себе в конторі вона завжди зайнята, їй навіть дзвонити можна тільки в крайньому разі. По-друге…

Я навіть не хотіла обмізковувати цю думку до кінця. А просто витягнула з кишені куртки скляну кульку з ключем.

Тепер він не здавався чарівним. І весь особливий настрій, який був у мене зранку, випарувався. Ключ від Королівства… ось вам ключ від Королівства, в Королівстві місто…

Ідіть ви всі в баню зі своїми казками!

Я зі злості розмахнулася і зажбурнула кульку в кущі.

Треба було піти вчора з цим дядьком. Хай би він виявився маніяком, заманив мене в ліс і вбив. І сьогодні завучка, замість того щоб шипіти на мене, трагічним голосом оголосила б на шкільних зборах про мою смерть. І цілісінький місяць у школі тільки й розмов було б, що про мене, — якою я була, по суті, непоганою дівчинкою…

Я розсміялася. І знову не тому, що мені було смішно, а тому, що це найбезглуздіша дитяча думка: хай я помру, і вони всі начуваються…

Дитячий садок, їй-богу. Чому я мушу вмирати? Через Зайцеву?

Мені стало шкода кульки. Усе-таки вона прикольна. Її можна подарувати Петрикові чи Дмитрику… Правда, вони через неї поб’ються. Гаразд, можна оголосити між ними змагання: хто краще поводитиметься — тому дам кулькою погратися…

Ось так приблизно розмірковуючи, я підвелася з лавки, підійшла до голих кущів і, нахилившись, почала шукати на землі кульку.

Кульки не було — спересердя я дуже далеко її закинула. Однак кущі були не дуже густі, тому я, сівши навпочіпки, потихеньку в них залізла.

Я глянула праворуч і ліворуч: на землі, голій і гладенькій, лежав фантик від цукерки і розмоклий недопалок. Куди ж, хай йому грець, я її закинула?

І я пролізла ще трохи вперед. Кущі вже мали закінчитися — за ними газон, де влітку водяться коники. Можливо, кулька на газоні?

Я полізла, як ведмідь, крізь гущавину вперед. Газону не було! Я озирнулася — доріжка теж сховалася за переплетеними гілками. Куди не глянь — кущі, кущі, кущі…

Тоді я випрямилася. Був, звичайно, ризик, що мене побачать з вікна вчительської, і тоді до всіх моїм провин додасться ще й «спустошення зелених насаджень»…

Я роззирнулася навколо — і майже відразу тихо заволала.

Розділ другий

Аудієнція

— Ось, ваша милосте, хлопчисько проник в королівський сад. Наша провина, недогледіли. Хоча, щоб я осліп, як він проліз? Огорожа ніби ціла…

«Ваша милість» був високим старим, одягненим у чорне. Оглядаючи його, я зрозуміла, що наша завучка — сумирна жінка і до того ж красуня.

Той, хто мене впіймав, і досі тримав мої руки заламаними за спиною. Так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева.

— Пусти!

— Бач, ще сіпається. То його вам залишити, ваша милосте? Чи по-простому відшмагати батогом та відпустити?

Я засмикалася сильніше, проте чоловічок так крутнув мені лікті, що довелося заспокоїтися.

— Не вийде по-простому, — сказала «милість» скрипучим, як іржаві завіси, голосом. — Хлопчисько непростий, видно здалеку… Ану кажи, поганцю, що тобі потрібно було в саду?

— Мене запросили! — про те, що я дівчинка, лячно було й згадувати. — Мені дали ключ!

— Ключ від саду?

— Ключ від Королівства!

— Он як? — гачкуватий ніс «милості» описав у повітрі складну фігуру. — Хто?

(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його звати?!)

— Оберон, — зраділа я, що пам’ятаю його ім’я.

Хватка того, що тримав мене за лікті, трохи ослабла. Мабуть, Оберона тут знали.

— Брешеш, — заперечила гачконоса «милість». — Стороже, яблук він багато встиг натрусити?

— Не потрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу, у мене рідкісні здібності, Оберон мене спеціально запросив!

— Схиблений хлопчисько, — зі співчуттям сказав сторож і нарешті випустив мене. «Милість» мовчала, втупивши в мене жовті круглі очі.

Я глянула на свої руки. Залишилися червоні вм’ятини від пальців сторожа — мабуть, будуть синці. І це ще дурниці порівняно з батогом, який на мене чекає!

— Я правду кажу, — заволала я, стримуючись, щоб не заревти.

Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закопчена до чорноти. Ну де ж, де наша люба вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на мотузяних петельках?

Якого біса мені потрібно в цьому клятому «Королівстві»?!

— Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона… ну, будь ласка.

— І як, — запитала «милість» після довгої неприємної мовчанки, — як запитати про тебе, шмаркачу?

— Скажіть, Ліна Лапіна…

«Милість», здається, поперхнулася. І я поперхнулася теж. Я пригадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав — я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не називаю.

— Точно схиблений, ваша милосте, — вступився за мене сторож. — Видно ж — не при своєму розумі. Давайте, я його батогом — так, для порядку… І нехай собі йде…

— Відведи до каземату, — байдуже сказала «милість». — Справа непроста.

* * *

Загалом я люблю тварин. Навіть мишей і щурів. Але тут їх було дуже багато, і вони поводилися нахабно.

Я з ногами залізла на дерев’яну лавку, вона хиталася і скрипіла піді мною так, ніби от-от збиралася розсипатися. У казематі не було факела, тільки крізь маленьке віконце ледве проникало світло. Щури снували вздовж стін, і здавалося, що підлога ворушиться. А в дальньому темному кутку лежала купа ганчір’я, від неї тягнувся ланцюг, як шнур від телевізора, тільки не до розетки, ясна річ, а до великого кільця в стіні. Ця купа лежала так нерухомо, що вже через півгодини напруженого сидіння то навпочіпки, то на колінах мені стало абсолютно зрозуміло: це зітлілий труп попереднього в’язня.

Веселенькі справи відбуваються у вашому