Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

висить, здоровенна, на всю стіну. З нудьги я її напам’ять вивчила. З тих назв хороші імена виходять. Командир космічного корабля Барій Рубідійович… Достойно звучить.

— Скажи, будь ласка… а що ти зробила на зупинці?

У мене знову сироти по спині так і забігали.

— Коли? На якій зупинці?

— З жінкою, яка кричала.

— Я нічого не зробила. Я просто їй сказала, що так не можна. І пішла. А ви бачили, чи що?

— Я бачив… Ти не просто їй сказала. Інакше б вона ще сильніше розійшлася. Ти не просто сказала — ти зробила. Усвідомлено чи випадково?

— Випадково, — сказала я. — І нічого я не робила. Я й пальцем її не зачепила. Якщо ви бачили, то ви й повинні…

— Стривай. Ти її не руками зачепила.

— А чим же?

І я почала сміятися. Не тому, що мені стало смішно, — борони Боже, у мене зуб на зуб не попадав. Просто треба було показати цьому стариганю, що я його не боюся і всі його домисли — справжнісінька нісенітниця.

— Ти мене злякалася?

Знову він дуже чесно запитав. І чесно здивувався. Ще б пак — у темряві плентається за дівчинкою здоровенний чолов’яга, бородатий, майже старий. Представляється Обероном. Ставить безглузді питання. І ще дивується, що мені трохи не по собі.

— Не бійся, — сказав він. — Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який уміє те, що ти зробила сьогодні на зупинці.

— Але ж я нічого не вмію! Це було випадково, розумієте? Мені просто… завжди погано, коли хтось кричить, лається. Я хотіла, щоб вона замовкла!

Я затнулася. Виходило, ніби я виправдовуюся. А з якого це дива?

Ми йшли все повільніше й повільніше і, нарешті, зупинилися перед вітриною гастроному. Ліворуч, у двір, другий під’їзд, восьмий поверх; тільки я нізащо не пішла б туди з дивним дядьком назирці. Нема дурних.

— Ти б хотіла потрапити в Королівство?

— До Англії, чи що?

— Чому до Англії?

— Бо Великобританія — Сполучене Королівство.

— Ні. Не до Англії. У Королівство.

— Ні, дякую. Краще ви самі.

— Гаразд, — він не образився. — Я дам тобі одну річ. Коли зважишся — кинеш її на землю. Я чекатиму.

І вклав мені в долоню теплу кульку.

— Ну, до побачення…

Він ішов вулицею, усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він дійсно пішов. Озирнулася — чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Злетіла сходами в парадне. Бігом проскочила в ліфт.

І вже там розтиснула долоню.

* * *

Наступного дня у мене вже зранечку був особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і тарарам влаштували ні світ ні зоря: за столом Петрик кидався кашею в Дмитрика, а Дмитрик бив ложкою Петрика по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не кричали. Прийшла мама й вліпила ляпанця й мені — бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не битися. Я схопила зі столу бутерброд і так, із бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій, вискочила на сходи. Поставила рюкзак на поручні, всунула руку в кишеню куртки…

Він був скляний і трішечки світився ізсередини. Усередині кульки скло колихалося, мов холодець, і в цьому холодці плавав ключ — мідний на вигляд, із зеленими плямочками на борідці, він завмирав, коли я відводила погляд. А коли я знову нишком на нього дивилася — він починав поволі повертатися й мерехтіти, як далека зірочка.

Ключ від Королівства.

Я ніби роздвоїлася: одна моя половина чудово розуміла, що ця кулька — просто гарний сувенір, а вчорашній дядечко — у кращому разі сумирний божевільний.

Однак із самісінького ранку у мене був особливий настрій. Бо друга половина вже щосили гралася в Королівство. Де шпичасті скелі, замок на горі й ліс навколо. Бо неможливо всерйоз сприймати цей листопад, цей дощ і вічну темряву. Можна ж вірити у щось гарне…

Я мріяла три уроки поспіль. На перерві між третім і четвертим заявилася в їдальню — і натрапила там на трьох ідіоток із десятого «Б».

— А хто це така? — голосно запитала Зайцева у Лозової. — Чому ця дрібнота прийшла в їдальню на перерві для дорослих? Час малюків — між другим і третім уроком. Правильно?

Лозова заіржала. Хворостенко захіхікала. Ця Хворостенко живе в нашому під’їзді і, коли зустрічає мене в ліфті, дивиться повз мене — просто не помічає. А коли поряд Зайцева — проходу не дає, все шукає, до чого присікатися. Це перевірено.

— Дівчинко, дівчинко, в якому ти класі?

Зайцева чудово це знає. Її просто дуже веселить мій маленький зріст. Веселить настільки, що вона завжди придумує новенький жарт — на ту ж вічну тему.

А я росту. Я майже щодня відмічаю свій зріст на одвірку. Я насправді стаю вищою, просто мої однокласники теж ростуть, і у них виходить швидше…

— Дівчинко, дівчинко, а може, ти — карлик?

У мене в руці була склянка з яблучним соком. Р-раз — і Зайцева мокра з голови до ніг: і обличчя, і піджак, і волосся.

— Ах ти суко!

Я не встигла відскочити. Мокра Зайцева заїхала мені кулаком по фізіономії так, що в очах на секунду стало ясно-ясно. Лозова вчепилася у волосся — добре, що воно в мене коротке, ой як не просто втримати…

Я пожбурила в Зайцеву склянкою. Склянка відлетіла від її живота і розбилася об підлогу — тільки осколки бризнули врізнобіч.

Хворостенко заверещала.

Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицнула каблуком.

Виявилося, що це була біологічка.

* * *

— Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно! Що це за дикість — рідиною в обличчя?! Що за хамство — битися? Ти поглянь на себе! Заввишки з горщечок, а агресивна, як карний злочинець!

Завучка височіла наді мною, ніби айсберг — менша частина над столом, велика, невидима — під столом на стільці. Їй легко й просто казати, що я — заввишки з горщечок. А якщо я скажу їй, що вона — жирна корова…

Ото буде!

Чи гірше однаково вже не буде? І можна спокійно сказати, що думаєш?

У цю мить завучка мене ненавиділа. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене вбити за все лихо, що траплялося в її житті. Як учорашня тітка ненавиділа циганчат — не за те, що вони брудні й жебраки, а за те, що в неї був важкий, сірий день — один із багатьох, і так до самої смерті.

Втупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що відбулося