Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

«Хочу додому», — подумки благала я Господа. Хочу до кабінету директора — «на килим». Хочу сварки з мамою. Хай кричать Петрик і Дмитрик, хай вітчим удає, що вмовляє маму бути лагіднішою, а насправді ще більше проти мене настроює. Навіть якщо мене віддадуть до школи для малолітніх злочинців — гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде…

І коли я пошепки пообіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою — заскрипіли двері. Від цього скрипу склеїлися в грудку мої нутрощі й нестерпно захотілося в туалет.

На брудну підлогу впала смуга світла. Щури неквапливо розійшлися по норах — ніби для годиться. Деякі навіть не сховалися повністю: було видно, як із деяких щілин стирчать гострі вусаті морди.

— Виходь, — сказали зовні.

Окрім одягненого в чорне старого («його милості»), біля входу в темницю стояли два стражники в коротких малинових штанях, у смугастих чи то каптанах, чи то камзолах. У них були такі суворі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.

— Можна в туалет?

— Що?

— Ваша милосте, — з відчаю я вирішила підлизатися, — можна мені в туалет?

Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» — попереду, я — між двома стражниками позаду) уповільнила ходу.

— Відведи, — сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, зате мав борідку клином).

Той узяв мене за плече — правда, не боляче, а так, для порядку, — і повів лабіринтом коридорів.

Я потихеньку озиралася. Бігти тут було нікуди — запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожими на щілини, і стражникові доводилося протискуватися в них боком. Між іншим, мій невисокий зріст і мала вага могли б стати мені у пригоді: на відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузьких ходів — фіг вам!

Щоправда, стражник напевне знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене.

— Прийшли. Дивись не впади.

Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.

Навіть мені довелося пригнутися — а такі, як він, мусили мало не рачки сюди входити.

Шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…

І це називається туалетом?!

Досить простора кімната, а в центрі її — діра. Я обережно, дуже обережно, підійшла, заглянула…

Внизу струмувала річка. Справжня річка — повновода, як Дніпро. А я була над нею на висоті, мабуть, стоповерхового будинку. Вниз ішли прямовисні стіни — вниз, вниз…

Мені відразу розхотілося користуватися цим туалетом. Мені взагалі всього розхотілось, окрім одного — негайно заплакати.

— Гей! Ти довго там?

Я вибралася через низенькі дверці, примружилася від світла факела. Нехай уже ведуть мене, куди хочуть. Нехай.

* * *

Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки з наш стадіон, а заввишки, мабуть, з десятиповерховий будинок — якщо в ньому поламати перегородки між поверхами. І в цьому залі, нарешті, були вікна, у які світило сонце. Це було нормальне світло, навіть радісне якесь — не осіннє, не зимове. Літо чи пізня весна.

Посеред залу стояв трон і спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, нахилив мою голову до підлоги — не боляче, однак рішуче.

— Дякую за службу, — пролунав голос незрозуміло звідки. — Тепер залиште нас.

По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо, а я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.

Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:

— Ліно?

Я спочатку впізнала його голос, і тільки потім наважилася на нього поглянути.

Ну чому, чому він мені відразу не сказав, що він король?!

Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і все інше, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя…

— Драстуйте, — сказала я й заплакала.

— Ти, мабуть, випадково ввійшла, — сказав Оберон. — Інакше я б тебе зустрів.

Він не звертав уваги на мої сльози, наче не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися.

— Я взагалі нікуди не входила. Я кинула кульку в кущі… А потім полізла шукати…

— Ну, зрозуміло, — він поклав руку мені на плече. — Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості: або я тебе зразу ж відправлю додому…

— Так! Так!

— …Або все одно відправлю додому, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі розповім…

— Ні! Нічого мені не треба! Тільки додому!

Здається, він засмутився.

— Ти впевнена? Я розумію — ти втомилася, голодна, але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо ти хочеш помити руки…

— Я хочу додому, і все.

— Не бійся. Ти в цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути — і я поверну. Один крок — і ти будеш удома, однак усе-таки подумай…

Не слухаючи його більше, я зробила крок.

Це був найдовший крок у моєму житті.

* * *

Я сиділа на лавці біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками і зошитами — в учительській, мама — на роботі, синець — під оком, і величезний скандал — не за горами.

Розділ третій

Королівство вирушає в дорогу

Ви можете похвалитися, що у вас є знайомий король? А король у золотій короні? А у мантії? З акуратно підстриженою бородою?

А в мене був знайомий король. Був, однак я добровільно відмовилася від цього знайомства.

Чи слід згадувати, як гірко я шкодувала?

Чому хоча б не вислухати його? Адже він хотів щось мені запропонувати? Може, йому потрібна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Може, саме це він і мав на увазі — що мене можна навчити магії?

«Дуже важливо, щоб ти мені повірила». Так він казав при першій нашій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: від чого ж я так по-дурному відмовилася?

Із мамою ми не розмовляли майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою. А так… ну повинно ж бути у світі хоч трішечки справедливості!

Щодня (ну, майже щодня, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавки. Певна річ, кульки з ключем не знайшла і кущі були звичайнісінькі: з одного боку — асфальтова доріжка, з іншого — газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не роздивилася), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на інше життя.

— Лапіна, що ти там робиш? Негайно припини ламати кущі!

Так я і жила, кусаючи лікті,