Громовиця Бердник - Знаки карпатської магії

увінчуються успіхом, і ми якийсь час сидимо на п’ятачку верхівки скелі, впиваючись неймовірним відчуттям перемоги. По черзі зводимось на рівні та гордовито розкидаємо руки, уподібнюючись до гірських орлів, які кружляють над нами...

Ночувати вирішили в спальниках під відкритим небом. Над полониною попливли сутінки, й ми розпалили ватру. В горах темніє швидко, і не встигла закипіти вода в казанку, як нас звідусіль оточили чари карпатської ночі. Темно-оксамитове дивоколо неба розцвіло зорями, і здавалося, що то - купол дивовижного храму. Над горами пливе п’янкий аромат цілющих трав, і навіть зорі, байдужі до людських справ, спускаються нижче, аби вдихнути цього аромату й відчути силу та подих прадавньої Геї, Матері-Землі. Зорі тут велетенські, й аж ніби волохаті, тисячі срібних передзвонів відлунюють у просторі... Темні силуети скель чітко вирізняються на тлі неба -вночі здається, що вони зовсім невагомі.

Ще вдень ми зібрали трави й тепер зла-дували чай. І звісно, розмова плавно звернула на тему магічну. Нявки, чугайстри, оп-ришківські заворожені скарби - про ж іще можна говорити чаклунської серпневої ночі на вершині гори? Бувальщини й легенди... І - мольфари.

У темряві хтось неголосно кашлянув, і біля ватри з’явився той самий ґазда. Ми запросили його сідати, пригостили чаєм. Він розпалив люльку... і за мить уже розповідав нам перекази про мольфарів - свідчення очевидців, дивовижні історії про те, як той чи інший «ворожбит» когось зцілив, комусь повернув утрачене кохання, комусь вселив надію... «Прекрасні легенди», - сказала я. А старий гуцул, посмоктуючи прадідівську файку-люльку, глянув на мене, примружив око і махнув рукою кудись за Сокільський хребет, промовляючи: «Ає. Йкби ви си пе-ревергли через тотей грунь, там жиє моцний мольфар...» Хитро посміхнувся, подякував за чай і за мить розтанув у темряві. І здавалося, він не відкидав тіні...

...За кілька днів у Косові почався Гуцульський фестиваль. Протяглий, лункий звук трембіт розітнув похмуре небо. Посеред міського майдану спорудили імпровізовану сцену, й весела коломийка у виконанні «троїстих музик» закликала приєднатися до цього традиційного карпатського танку. Коломийка - справжній танок сили, танок, який пробуджує дух гір. Танцюристи перестають бути просто чоловіками й жінками - стають дітьми гір і вітру, в них пробуджується прадавня сила, що породила колись цей край...

Барвисто-розмаїті народні строї учасників фестивалю з усіх куточків Гуцульщини змушували забути про похмуре небо та першу осінню мряку. Центральна площа Косова заквітчалася виробами народних умільців: мерехтіли яскраві вишиванки й рушники. Майстрині у десятому-дванадцятому поколінні розхвалювали витончені ґердани - традиційні гуцульські прикраси з бісеру. Чудові вироби пропонували мосяжники -майстри, котрі працюють із металом; зараз це дуже рідкісний вид народної творчості. Як я згодом дізналася, дуже часто це було саме те ремесло, яким володіли мольфари. (Мій оберіг-сонечко - приклад такої дуже тонкої мосяжницької роботи).

На гуцульському фестивалі завжди буває весело. Фото з архіву автора.

Озброївшись диктофоном та фотоапаратом, я намотувала кола майданом, радіючи, що так несподівано трапилась нагода зробити непоганий репортаж для якоїсь зі столичних газет.

Я саме розмовляла з привітною молодою жінкою-майстринею, приміряючи напрочуд гарну ґердану, справжнє кольє з чорно-червоного бісеру. Не знаю, що змусило мене рвучко озирнутися.

...Щоб зустрітися поглядом із худорлявим літнім чоловіком у національному вбранні. Його гаптована барвистими візерунками сорочка, широкопола крисаня, а особливо окований сріблом пояс-черес мали на собі відбиток не одного десятка літ і не могли не привернути уваги. Та не це мене вразило. Старий гуцул стояв і пильно дивився на мене. Він спостерігав за мною. І його оточувала Сила, він її буквально випромінював, і це відчувалося навіть фізично. Раптом цей літній гуцул підійшов до мене, доторкнувся до того самого сонечка на моїх грудях... і неголосно промовив: «Цю моль-фу зробив я».

Я завмерла. На помості й далі танцювали. У низьке, вже по-осінньому сіре небо злітали співанки. А навколо мене заметалися потоки енергії... Я стояла й дивилася йому в обличчя. Витримала погляд пронизливо-синіх очей. А в них мерехтів відблиск тієї чаклунської Ватри, що її безліч років то запалили в Карпатських горах «непрос1] ведуни-мольфари, земні боги, карпатсі шамани, одвічні хранителі магії лісу, во й гір...

Так я зустрілася з Мольфаром.

Частина перша

ОСІНЬ

Вода.Першатаємниця

Чарівник - чоловік, наділений демонічними властивостями, який може надприродним чином впливати на долю інших людей.

«Українська міфологія»

Помагаєш ти, вода явленая, очищаєш ти, вода явленая, і луги, й береги, і середину. Очищаєш ти, вода явленая, нарожденного од прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, жіноцького, мужицького, парубоцького, дівоцького...

Старовинна примівка

Рейсовий автобус «Косів-Верховина» з натугою долав перевали. Автобус був набитий пасажирами, а своїми габаритами, поведінкою та швидкістю викликав стійку асоціацію з диліжансами часів підкорення Дикого Заходу. Я, затиснута в кутку мішками та бе-сагами попутників, підстрибувала разом із колесами на вибоях гірської дороги. Поруч зі мною літній гуцул, який повертався з чергового храмового свята, на весь автобус виспівував сороміцькі коломийки, а в мене під ногами репетувало в мішку чиєсь порося, і я щосили намагалася не наступити на нього.

Але передчуття якогось дива, що панувало в моєму настрої, навіть такі незручності допомагало сприймати по-іншому. Бо ж тут, у серці Карпатських гір, людина потрапляє в інший світ. Тут зникають константи звичного перебігу подій. Тут усе по-іншому сприймається. Тут час не так плине, як у звичному житті. Ти зовсім інакше реагуєш на звичні речі. І вервечка, здавалося б, випадкових збігів, шикується в закономірність, що приводить до шляху, з якого неможливо вже звернути...

І ось нарешті - за вікном автобуса вказівний знак із потрібного мені назвою.

Я в невеликому верховинському селі. Навколо - високі гори, вкриті темним лісом. Осіння пора особливо чарівна в Карпатах: повітря прозоре, сиві тумани котяться долинами, а там, де ростуть старезні буки, здається, що гори вкриті червоним золотом. Ці гори й ці буки, й темно-сині смереки с переплетеними гілками та корінням - усе тут, в серці Карпатських гір, зберігає спогади про звитяжного ватажка опришків Олексу Довбуша (легенди про якого складались ще за його життя), перекази про язичників сонцепоклонців, останні з котрих відійшла у вічність лише наприкінці XVIII століття.

Бережуть гори у своїй пам’яті й чимал< таких подій, що їх люди звикли вважати ле гендами: скажімо, історії про «лелетів» - пра давніх велетнів-гігантів, перекази про яки: збереглися в усіх європейських народів і: багатьох народів Азії та Африки. Поетичн легенди про давніх людей-велетнів я не ра чувала