говорили про Вашу «універсальність» і раділи, що у нас є такий талан — белетристичний, науковий, поетичний, публіцистичний, практичний і т. д., все в одній особі. Я ж нарікала, що наше життя вимагав від одної особи стількох цнот заразом і рівняла долю всякого писателя (живого, звісно, а не «мирного») з долею Madchen fur alles7, причому «могущий вместити да вместит» і скільки б не містив, ніхто йому не скаже: «Годі, відпочинь, я тебе перейму!» Згадала знов Ваш опис вистави господарської, всякі entrefilets8, а поруч з тим «скручені голови»; роздратувалася крайнє, а мої бесідники корили мене літератським аристократизмом. Я кинула Трушеві: «А якби вас примусили шильди малювати та вагони фарбувати для громадського добра та для хліба насущного, а пейзажам — «голову скрутити»?» — «То зовсім що іншого!» — образився артист. «А вам би казали плаци для мітинга замітати, «скрутивши голови» вашим промовам?...» — вдалась я до Ганкевича. Той мав одвагу відповісти: «Що ж, якби треба...» — «То мені було б вас дуже шкода!» — вирвалась я. «То се, значить, ви жалуєте на практичну роботу Франка?» — «Авжеж!» — і я почала щось середнє між ереміадою і філіппікою. «Франко б вам за се не подякував», — запевняли мої обидва сперечники і прочитали мені щось наче нотацію: що такий писатель, як Франко, напевне, ніколи не жалує ні на яке «замітання плаців», бо знає, що тим він «угото-вує путь» іншим, може, більшим таланам, що розів’ються ліпше при ліпших умовах; що «замести плац» навіть і для звичайної публіки — се честь для громадянина; що і Геркулес чистив стайні; що «скручені голови» ще невідомо яку б мали вартість, може, не варт про них жалувати; що не можна цінити речей абсолютно, як я: для мене, наприклад, «Зів’яле листя» більше значить, ніж всі entrefilets того ж автора, а для нашої суспільності, для нашої епохи, може, власне, описи господарських вистав далеко потрібніші, корисніші і цікавіші, що коли Ви вродились зарані, то ніхто не винен; нарешті, що я роблю Вам дуже кепську послугу, боронячи Вас, коли Вам самим зовсім не потрібна, а може, й образлива така оборона. Натурально, все це було сказано далеко не так стисло і в порядку, бо зо мною таки трудно було говорити по-людськи, і я довго потім лаяла себе за невидержку об’єктивного тону того вечора. Та найгіршої моєї невидержки мої бесідники не бачили: я півночі проплакала після тієї сперечки. Не тому, однак, щоб я почувалась ображеною або «побитою по всіх пунктах», ні. Мені все марились оті «скручені голови», ті самі, що Вам примарились «утопленими дітьми», і я була певна тоді, що Ви б зрозуміли мої сльози і не образились би за їх, але мені було тяжко, що я так певна в тому. Легше було б, якби Ви справді були таким «неуязвимым», яким представляли Вас тоді Труш і Ганкевич. Легше, але то не значить почесніше чи героїчніше. Бо топлять у болоті — або хоч і в чистій воді, все одно, — своїх дітей з легким серцем не герої і не чесні, а зовсім інші (між звірми є такі, що й просто їх їдять). Так нехай же ніхто не думає, що українські поети нашої доби були infanticides^ легким серцем! Нехай знають, які то страшні часи були ті, коли писатель мусив бути infanticide. Одна картка з такого дневника стинає кров! І нема сорому такі картки писати, нема сорому і на люди віддати. Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, мусить мовчати?.. І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і т а к і часи і не згинув, то він сильний.
І ще знаєте що? Ваші діти не загинули, бо ось вони вже вголос обізвались, — певне, не тим голосом, якого Ви для них бажали, не співом соловейків, але людським голосом, людською тугою, і, хто знає, може, спів соловейків не так проникав би у серце, як сей стогін утоплених дітей Ваших. Все одно який момент викликав ту скаргу зо дна страшної глибини, але та скарга озвалась не за Вас самих, не за Ваших тільки дітей, то «De рго-fundis»9 кожного, хто потопив своїх дітей, то акт обвинувачення проти всіх, що винні з сього злочину, проти всього, що вимагає сього злочину. Чому ж би се мало бути промовчаним?
Я пишу сеє все, а в думці все одбивається: «Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає...» Хто була та Рахіль? Може, якась невідома жінка часів Ірода? А може, «будівниця дому Ізраїля»? Які були її діти? Які були б вони, коли б виросли здорові? Чи пам’ятали б їх люди досі, їх і матір? І чим би їх пом’янули нащадки? Хто-знає.. .Але тепер вони безсмертні, бо туга їх матері безсмертна, а вони живуть в її тузі. Що було б з їх безсмертя, якби їх мати по них не тужила, якби вона схотіла потішитись, власне, тим, що їх все одно «вже не вернеш», що їх немає? скільки матерів потішаються тим! Але ж «Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає...»
...Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа та ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: «Встань!», щоб від гуку здригнувся в’язень і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці іпобачить, що є ще світло сонця і для нього... О, яке то щастя бути таким «чорноморцем», що має голос гукнути: «Встань!» Що, якби я мала такий голос тут, над Лігурійським морем? Я б гукнула, як тепер се море гукає (на морі саме буря тепер), так і геть-геть далеко прокотилось би через гори: «Встань!..»
Ні, справді, здається мені, що в тих легендах багато правди. І я думаю,
