Террі Пратчетт - Правда

class="p1">— Не гай мого часу! Ти там, на човні, загарбуєш місто?

— Ні.

— Звучить щиро, — сказав Колон, котрий, з огляду на погодні умови цієї ночі, радо повірив би на слово будь-кому. — Тоді ворушися, бо ми збираємось зачинити ворота.

Ще за мить плюскотіння весел відновилося, віддаляючись за течією.

— Гадаєш, достатньо було просто поставити йому це питання? — поцікавився Гноббс.

— Ну, а кому ж іще його ставити?

— Та ясно, але…

— Гноббі, це був малесенький човник. Звісно, коли ти хочеш спуститися цією чудовою стежкою до самісінької дамби…

— Ні, сержанте!

— Тоді ходім до казарми, добро?

Поспішаючи до гравера Кріпслока, Вільям підняв комір. Завжди заюрмлені вулиці знелюдніли. Поткнути носа за двері наважувались лише ті, кого підштовхували найневідкладніші справи. Схоже було, що зима наближається справді мерзенна — гаспаччо із крижаного туману, снігу та вічного анк-морпоркського смогу.

В око йому впала пляма світла з вікна Гільдії годинникарів. На її тлі вималювалась низька згорблена постать.

Він наблизився.

Слабка подоба людського голосу безнадійно прошелестіла:

— Бажаєте гарячих перепічок?

— Пане Нудль? — спитав Вільям.

Нудль на прізвисько «Від-Душі-Відриваю», чи просто «ВДВ», найпідприємливіший та найнеуспішніший підприємець Анк-Морпорку, поглянув на Вільяма поверх свого візочка з гарячими сосисками. На застигаючому смальці шипіли сніжинки.

Вільям зітхнув.

— Ви працюєте допізна, пане Нудль, — ввічливо промовив він.

— Ах, пане де Ворде, зараз такі кепські часи для торгівлі перепічками, — пожалівся Нудль.

— Еге ж, як подумаєш, то аж нудить, — вставив Вільям.

Він не міг би стриматись і за сотню доларів та баржу фігів.

— Глобальна економічна криза, звуження ринків, — вів своєї Нудль, надто пригнічений, аби щось помітити. — Схоже, не так багато нині бажаючих придбати перепічку.

Вільям зазирнув до візочка. Якщо Нудль-ВДВ брався до продажу гарячих перепічок, це був достеменний знак, що його амбітніші задуми знову пішли за вітром. Продаж перепічок на вулицях у певному сенсі був основою Нудлевого існування, якої він завжди намагався позбутися, але до якої постійно повертався в міру того, як зазнавали краху його чергові починання. І це було ганебно, оскільки Нудль був пречудовим продавцем перепічок. Інакше й бути не могло, враховуючи, що його натура цілком відповідала натурі його товару.

— Треба було мені отримати добру освіту, як от ви, — засмучено сказав Нудль. — Гарна робота в теплому приміщені й ніяких фізичних трудів. Якби я мав добру освіту, я міг би знайти свою нищу.

— Нищу?

— Це мені розповідав один із тих чаклунів, — пояснив Нудль. — У всього є нища, ну, ви знаєте. Тобто ніби своє місце. Для чого все існує.

Вільям кивнув. Він тямив у словах.

— Ніша? — спитав він.

— Щось таке, ага, — Нудль зітхнув. — Я ж прохлопав можливість із семафорами, знаєте. Просто не помітив, до чого йде. А тут гульк — і всі вкладають у семафорні компанії. І мають величезні гроші. А мені не щастить, усе просто від душі відриваю. Хоча я вже намагався пробувати навіть той Фанг-Шуй… Чисте тобі кляте невезіння.

— А от мені однозначно допомогло, коли я пересунув крісло на робочому місці, — сказав Вільям.

Свого часу він заплатив за цю пораду два долари. Заразом йому порадили закривати кришку у вбиральні, щоб у живіт бува не залетів Дракон Печалі.

— Ви були моїм першим покупцем, і я вам за це вдячний, — сказав Нудль. — Я був так добре приготувався, у мене ж усе було розташовано для найповнішої гармонії — і тут… Все ляпнуло. Клята карма знову мене опустила.

— До того ж, минув цілий тиждень, доки пан Пасмур знову почав ходити, — зауважив Вільям.

Випадок із Нудлевим другим покупцем виявився вельми корисним для його новинного листа, що цілком компенсувало втрату двох доларів.

— Звідки ж я знав, що Дракон Печалі справді існує, — похнюпився Нудль.

— Не думаю, що він існував, доки ви його в цьому не переконали, — сказав Вільям.

Нудль трохи просвітлішав.

— Ах, кажіть собі що хочете, але я таки справді гарно продаю ідеї. Чи вдасться мені переконати вас, що смачненька гаряча перепічка — це саме та ідея, яка опановує зараз ваш розум?

— Власне, я збирався пошвидше дістатися до… — почав Вільям, і раптом затнувся. — Ви не чули, щойно хтось кричав?

— У мене ще десь є трохи холодних пиріжків зі свининою, — сказав Нудль, порпаючись у своєму візку. — І я пропоную серйозну знижку, адже…

— Я точно щось чув, — сказав Вільям.

Нудль прислухався.

— Наче якийсь гуркіт?

— Авжеж.

Вони втупилися в місиво туману, що повільно ворушився уздовж усього Брод-Вею.

Туману, який раптом окреслився величезним, критим парусиною возом, що рухався невпинно і дуже, дуже швидко.

Останнім, що почув Вільям, був чийсь крик:

— Спиніть верстат!!!{2}

Чутка, пришпилена Вільямовим пером до паперу, ніби метелик до картону, не потрапила до вух деяких осіб, оскільки вони мали на думці інші, значно неприємніші речі.

Їхній човник ковзав водами Анку, котрі з шипінням змикалися за його кормою.

Над веслами скоцюрбились двоє. Третій сидів на носі човна. Час від часу він бурмотів що-небудь на кшталт «мені ніс свербить».

— Просто дочекайся, доки прибудемо, — сказав один з веслярів.

— Ви б мене краще знову пустили на землю. Він справді свербить.

— Ми тебе пускали на землю, коли спинялись вечеряти.

— Тоді він не свербів.

Другий весляр сказав:

— Мля. Може, йому ще раз заїхати веслом в головешку, пане Шпилько?

— Гарна думка, пане Тюльпане.

У темряві почулось глухе «бух!».

— Ай.

— А тепер ша, друже, бо пан Тюльпан може розгніватись.

— Оце чиста правда, мля.

Почувся звук, як від роботи стаціонарного насосу.

— Гей, помалу з тим лайном, га?

— Воно ж мене ще не вбило, пане Шпилько.

Човен грузько ткнувся в маленьку занедбану пристань. Висока постать того, кому пан Шпилька щойно приділив стільки уваги, вистрибнула з човна і поквапилась алеєю в темряву.

Незабаром із темряви почувся, швидко віддаляючись, стукіт коліс.

Здавалось майже неможливим, щоб такої кепської ночі в подібної сцени знайшлися сторонні свідки. Але вони знайшлися. Кожна річ у всесвіті мусить мати спостерігача, інакше вона припиняє існувати.

З сутінків сусідньої алеї, човгаючи, виткнулася постать. Біля її ніг непевно коливалася тінь меншого розміру.

Обоє провели поглядами карету, що зникла в заметілі.

Менший сказав:

— Ну-ну. Цікава р-р-річ. Чолов’яга, закутаний по самісіньке горло, та ще й у капюшоні. Цікава річ, гр-р-рм?

Вищий невідомий кивнув. На ньому були гігантська, на кілька розмірів більша ніж треба, шинель, і фетровий капелюх, якому час та погода надали форми м’якого конуса, що вкривав голову господаря по вуха.

— Виродки, — сказав невідомий. — Трах сто разів, здоровий-коровий! Креветко, креветко! Я їм говорив, говорив!

По хвилі він