Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

буває у середовищі старої київської інтелігенції, вдали, ніби не помітили його помилки. В Артема сіпнулася рука, і він облився вином. Хазяйка підхопилася з місця і почала запопадливо розказувати і показувати, де в цій величезній комунальній квартирі можна знайти ванну. Судячи з того, що розтлумачувала господиня столу, ванна була не дуже близько: треба було пройти весь коридор, дійти до того місця, де він загинався «буквою Г», і повернути праворуч.

Артем устав із-за столу. Ніхто не прореагував на його відхід, всі продовжували палко обговорювати Параджанова. Вийшов у коридор. Там, де коридор повертав направо, на розі будинку, було вікно. Типове вікно київського під’їзду, запилюжене і загажене голубами. Біля вікна стояли чоловіки і палили. Артем визирнув крізь вікно на вулицю. Там, унизу, проглядався типовий київський дворик старого міщанського зразка, з палісадником із квітучими флоксами за низеньким дерев’яним парканчиком.

— Ностальгуєш? — почув він у себе за плечима знайомий голос.

Артем обернувся і побачив Серафима.

— Ти де був? — спитав Артем.

— Я ж тобі казав, я зайнятий по зав’язочку. Мене викликала одна з тих екзальтованих бабульок.

— Що за проблема з бабульками? Вони ж прожили ціле життя! Це мені треба було битися в істериці, адже я прожив лише третину.

— Людина проживає стільки, скільки їй написано, і ні хвилини менше, — пояснив Серафим усміхнувшись. — Ти прожив УСЕ своє життя, а не його третину. Розумієш різницю?

Артем розглядав флокси, які фіолетово цвіли у міщанському дворику. Здається, тут недавно пройшов дощ з градом, бо флокси посхилялися в різний бік і були добряче пошарпані й мокрі.

— Я реалізував себе лише на чотири відсотки… — задумливо промовив Артем, неначе добре відпрацьовану фразу.

— Звідки така точність? Чому саме на чотири, а не на п’ять?

— Це саме питання я поставив йому…

— Кому?

— Йому… — вперто повторив Артем.

— А-а-а… Значить, Він.

— Він, — не став уточнювати Артем, не знаючи, кого саме має на увазі Серафим. У нього в файлі, здається, є докладна інформація про всі подробиці Артемового життя. Так що немає сенсу гратися в піжмурки.

Вони ще трохи мовчки постояли, дивлячись крізь брудне вікно, заляпане голубиним послідом, на фіолетові флокси за низьким дерев’яним парканчиком.

— Ти хотів у ванну? Давай я тебе проведу… — запропонував Серафим.

— Я вже вагаюся, чи хочу туди йти. Здається, моя пляма від вина тут нікого не шокує…

— Мусиш… — двозначно натякнув Серафим.

— Ну то ходімо… — слухняно відповів Артем.

Серафим відчинив перед ним двері і повів рукою: заходь.

Артем зазирнув усередину і відсахнувся.

Він з недовірою подивився на Серафима. Той відвів погляд і тримав двері навстіж, ніби наполягаючи: «Ти мусиш туди зайти».

Артем зробив крок через поріг.

Перед ним простяглася величезна довга кімната чи зал, швидше величезний шкільний клас з великими вікнами. Артем стояв на дерев’яній підлозі, однак насправді на високому подіумі, що тягнувся від дверей уздовж кімнати. Ліворуч від нього, неначе в глибокій ямі, подіум обривався, внизу тяглася вздовж вікон підлога, на якій стояли в ряд, як в інтернаті, металеві ліжка, злегка прикриті лише убогими сірими простирадлами і протертими дірявими ковдрами.

На ліжках, щоправда не на всіх, лежали люди, схожі на бомжів, юродивих чи психічно хворих.

Праворуч, на подіумі вздовж правої стінки, стояли умивальники й унітази. Тобто бомжі могли зі своїх ліжок спостерігати за тим, що люди зазвичай роблять в інтимній обстановці. Вони вдавали, що відвертаються, але насправді потай підглядали за Артемом. Адже це була єдина їхня розвага. Здавалося, вони звикли до цих ліжок, як бомжі і юродиві призвичаюються до нічліжок, а психічно хворі — до психдиспансерів.

Артем обережно пройшовся по прогнилому подіумі й відкрутив кран з пластмасовим вентилем і синьою крапочкою вгорі. Потекла вода так само, як вона текла з бабусиного крану: переривчастим струменем, шиплячи, шмаркаючись і плюючись.

Артем підставив руку, вода хлюпнула на неї, він знав, що вона холодна, однак не відчув цього. Він так і стояв, тримаючи руку під струменем, і думав про те, що тепер йому доведеться з цим змиритися: він не розрізнятиме слів, не відчуватиме холоду й тепла… Що ще?

Від ліжок долинуло покашлювання.

Артем обернувся. Зовні юродивий чоловік з рідким сивим розпатланим волоссям показав головою кудись убік. Артем простежив за його поглядом.

На ліжку, закутавшись у діряву рожеву ковдру з двома білими смугами, хтось спав «калачиком».

Артем почав вдивлятися в обриси під ковдрою. Він не бачив ні обличчя, ні бодай маленької частинки тіла, однак розумів, що починає впізнавати.

Це був Дейв. Definitely him.[11] Покидьок суспільства, людина-garbage.[12]

Однак він єдиний був поряд з Артемом у його північноамериканському житті тоді, коли весь світ відвернувся від нього. Саме в занюханому трейлері Дейва на покинутій фармі Артем прожив кілька місяців. Дейв готував йому картопляний суп в кені,[13] в металевій консервній бляшанці, на вогні, розведеному між чотирма цеглинами у жовтій траві перед трейлером. Коли суп був готовий, вони сідали біля того маленького вогнища в засмальцьованих куртках і чорних синтетичних шапках, насунених на очі, вмочували в ту бурду хліб і мовчки їли прямо з бляшанки…

Артем відмахнувся від спогадів. Дейв продовжував спати, загорнувшись з головою в ковдру совєтського зразка.

Артем поспішно вийшов з ванни і зупинився біля вікна, де стояв перед тим. Здається, за той час, поки він був у ванні, фіолетові квіти хтось зібрав докупи і підперезав мотузкою.

Артем розмірковував, насупивши чоло, а потім різко повернувся до Серафима:

— Отже, для кожного померлого ви створюєте свій персональний той світ? — спитав він.

— Геніально. Ніхто ще так швидко не приходив до цього висновку.

— То це правда?

— Якщо тобі так зручніше думати, можна й так сказати. Хоча насправді ми вам його не створюємо. Творите його ви самі. Ми лише ініціалізуємо ваш початковий файл при народженні, а ви його далі заповнюєте. Потім час від часу бравзеруємо[14] базу даних і контролюємо її, щоб не було жодних ексцесів… Але вони все одно трапляються, і їх стає дедалі більше…

Артем подивився Серафимові прямо у вічі.

— Бог є? — напряму запитав він.

Серафим розсміявся.

— Знаємо, знаємо твою знамениту фразу: «Я дуже хочу повірити в Бога. Допоможіть мені!» Але ти ще не готовий цього знати.

— Я хочу побачити Бога.

— Побачити — це слово з медієвістичного словничка.

— Пізнати?

— Це вже XIX століття. Ти робиш успіхи. Скоро дійдемо до двадцять першого. Щодо виразу «пізнати Бога»: пізнання передбачає суб’єктивність. Кожному може щось привидітися чи наснитися, і він загорланить: «Я пізнав Бога!» Власне, з цих