Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

Попестив кузов авта, в якому не раз їздив на перегонах. У ньому дістав також свою першу важку кровотечу.

— То це таки «Джузеппе», правда ж? Не його менший брат?

— Так, «Джузеппе». Але вже не бере участі в перегонах. Я викупив його з фабрики. Тепер на пенсії.

— Як і я.

Клерфе підняв очі.

— Ти не на пенсії, лише у відпустці.

— Цілий рік! То вже не відпустка. Але ходімо всередину. Мусимо відсвяткувати цю зустріч! Що ти п’єш? Далі горілку?

Клерфе кивнув.

— А ви маєте тут горілку?

— Для гостей є усе. Це сучасний санаторій.

— Принаймні робить таке враження. Виглядає на готель.

— На цьому, між іншим, полягає лікування. Сучасна терапія. Ми вже не пацієнти, а курортники. Такі слова, як «хвороба» і «смерть», — табу. Просто їх ігнорують. Прикладна психологія. Дуже практична для духу, але люди всупереч цьому помирають. Що ти робив у Монте-Карло? Був на перегонах?

— Звичайно. Ти вже не читаєш спортови́х вістей?

Ґольманн знітився.

— Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда?

— Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш.

— Так, — сказав Ґольманн. — Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу?

— З Торріані.

Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали у цьому блиску, мов чорні коми.

— Гарно тут, — зауважив Клерфе.

— Авжеж, гарна в’язниця.

Клерфе не відповів. Знав інші в’язниці.

— Ти тепер завжди їздиш з Торріані? — запитав Ґольманн.

— Ні. Раз з одним, раз з другим. Чекаю на тебе.

Сказав неправду. Уже півроку Клерфе їздив з Торріані на всіх перегонах спортових авт. Але що Ґольманн не читав спортових вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі з’явилися краплі поту.

— Ти добився чогось в пробігу? — поцікавився.

— Ні. Ми спізнилися.

— Звідки ви їхали?

— З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Всі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.

Ґольманн розсміявся.

— То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше?

Клерфе підняв руку.

— Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони і авта!

— Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?

— Це лише кілька днів.

— До біса! Щось сталося?

— Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити і кілька днів не чути про цю холерно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?

— Звичайно, — сказав Ґольманн. — Але в чому справа? Що сталося?

— Нічого, — відказав роздратований Клерфе. — Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.

— Клерфе, хто розбився?

— Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на побережжі. Йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить в казино і реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку.

Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.

— Хіба тут лише самі хворі?

— Ні. Є також здорові, які провідують хворих.

— Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?

— Ні, то якраз здорові! — Ґольманн розсміявся. — А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають вже віддавна.

Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна і малу карафку горілки для Клерфе.

— Як довго думаєш тут залишитися? — запитав Ґольманн.

— Кілька днів. Де б я міг оселитися?

— Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.

— А звідки ти про це знаєш?

— Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути. Часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. — Ґольманн витягнув з кишені на грудях плескату пляшку і долив до своєї склянки трішки алкоголю. — То джин, — пояснив. — Теж помагає.

— Вам не дозволяють пити? — запитав Клерфе.

— Цілковитої заборони нема, але так зручніше. — Ґольманн сховав пляшку до кишені. — Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.

Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Вийшов з них чоловік в чорній хутровій шапці.

— Знаєш, хто це? — запитав Клерфе.

— Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок в Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині і синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, вшиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх.

Клерфе розсміявся.

— Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти знаєш це все?

— Тут люди швидко довідуються про себе все, — відказав Ґольманн з відтінком гіркоти в голосі. — За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною.

Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою по-іспанськи.

— Як на мале село товариство здається доволі міжнародним, — зауважив Клерфе.

— Бо таке і є. Смерть так і не стала шовіністкою.

— У цьому я б не був такий певний. — Клерфе кинув оком на двері. — Вона дружина цього росіянина?

Ґольманн озирнувся.

— Ні.

Росіянин і жінка увійшли досередини.

— Невже ці обоє теж хворі? — запитав Клерфе.

— Авжеж. Але не виглядають на таких, правда? Часто так є. Упродовж якогось часу людина виглядає квітучою. Потім вже ні, але тоді перестає з’являтися публічно.

Росіянин і жінка зупинилися біля дверей. Чоловік наполегливо в чомусь її переконував. Вона вислухала його, після чого енергійно труснула головою і швидко пройшла углиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани.

— Либонь, посварилися, — промовив Клерфе не без задоволення.

— Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.

Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.

— В тебе також?

— В мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.

— Ці двоє мешкають тут?

— Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.

Клерфе встав з-за столика.

— Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?

— Тут. У нас є їдальня, в якій дозволено пригощати