Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Тріумфальна арка 📚 - Українською

Еріх Марія Ремарк - Тріумфальна арка

305
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Тріумфальна арка" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 127
Перейти на сторінку:
спати. Так буде найкраще. А завтра побачимо.

Жінка глянула на нього.

— Я не хочу вам…

— О господи, — перебив її Равік, — ви мені справді не заважаєте. Тут не вперше ночують люди, що не мають де дітися. В цьому готелі мешкають утікачі. І майже щодня хтось приходить на ніч. Лягайте на ліжко. Я пересплю на канапі. Я вже звик.

— Ні, ні, я тільки посиджу. Коли ви дозволите мені посидіти в себе, то цього досить.

— Ну, як хочете.

Равік скинув плаща й повісив на вішалку. Тоді взяв із ліжка ковдру та подушку й присунув до канапи стільця. Потім приніс із ванної купальний халат і поклав його на спинку стільця.

— Це те, що я можу вам дати, — сказав він. — Як хочете, то візьміть іще піжаму. Вона он там у шухляді. Більше я не буду панькатися з вами. Можете прийняти ванну. А мені треба дещо зробити.

Жінка похитала головою.

Равік зупинився перед нею.

— Але дощовик скиньте, — сказав він. — Бачите, який він мокрий. І берет давайте сюди.

Жінка віддала йому дощовик і берет. Равік поклав подушку в куток канапи.

— Лягайте сюди головою. А стілець для того, щоб ви не впали, як заснете. — Він підсунув його до канапи. — Ану, давайте черевики. Звичайно, мокрі наскрізь. Так і застудитись неважко. — Він стягнув з її ніг черевики, дістав із шухляди вовняні шкарпетки й натягнув їй на ноги. — Отепер уже ви сяк-так улаштовані. У важкі хвилини треба найперше подбати про якийсь затишок. Давнє солдатське правило.

— Дякую, — мовила жінка. — Дякую.

Равік зайшов до ванної і відкрутив крани. В умивальник полилася вода. Він розв’язав краватку й неуважно оглянув себе в дзеркалі. Допитливі, глибоко посаджені очі, вузьке обличчя. Воно здавалося б смертельно втомленим, якби не очі. Уста, занадто м’які, контрастують із двома складками, що йдуть від носа до кутиків рота. Над правим оком — довгий зубцюватий шрам, що губився у чубові.

Телефонний дзвінок вивів його з задуми.

— От чорт! — На мить він забув геть усе. Таке з ним часом бувало, він цілком поринав у свої думки. А тут ще й ця жінка. — Я йду! — гукнув він. — Ви злякалися? — Він зняв трубку. — Що? Так. Добре… так… звичайно, так… усе буде гаразд… так. Де? Добре, я негайно йду. Гарячої кави, міцної… так…

Равік дуже обережно поклав трубку і, задумавшись, присів на край канапи.

— Я мушу йти, — сказав він. — Негайно.

Жінка відразу підвелася. Вона похитнулась і схопилася за стілець.

— Ні, ні…— На мить Равіка зворушила її покора. Вона була готова до всього. — Ви можете лишитись. Спіть. Мені треба вийти на годину чи на дві, не знаю, на скільки. Лишайтесь.

Равік одягнув плаща. На мить у нього майнула підозра, але він зразу ж відігнав її. Ця жінка не крастиме. Не така вона. Тих він знав дуже добре. Та й що тут украдеш?

Він уже був біля дверей, коли жінка спитала:

— Можна мені піти з вами?

— Ні, не можна. Лишайтесь тут. Беріть, що вам іще буде треба. Як хочете, то лягайте на ліжко. Коньяк у шафі. Спіть…

Він повернувся, щоб іти.

— Не вимикайте світла, — квапливо попросила його жінка.

Він відпустив дужку дверей і спитав:

— Боїтесь?

Вона кивнула.

Равік показав на ключа.

— Замкніть за мною двері й витягніть ключа. Унизу € запасний, я відімкну ним.

Жінка похитала головою.

— Не в тім річ. Але прошу вас, лишіть світло.

— Он що! — Равік уважно подивився на жінку. — Я й не думав вимикати його. Нехай горить. Я все це знаю. Колись сам пережив такі часи.

На розі Акацієвої вулиці йому трапилося таксі.

— Вулиця Лорістон, чотирнадцять. Швидко!

Водій розвернув машину й поїхав по авеню Карно. Коли вони переїздили авеню де ла Гранд Арме, з правого боку вигулькнула маленька машина на два місця. Вони б неодмінно зіткнулись, якби бруківка не була така мокра й слизька. Від раптового гальмування зустрічну машину занесло на середину вулиці, і таксі мало не зачепило її радіатором. Легенька машина закрутилася, мов карусель. То був маленький «рено», за кермом сидів чоловік в окулярах і в чорному капелюсі. За кожним поворотом видніло його бліде обурене обличчя. Нарешті машина перестала крутитись і помчала до Тріумфальної арки в кінці вулиці, немов до велетенської брами в пекло, — маленька зелена комашка, з якої висунувся білий кулак і погрожував нічному небові.

Водій таксі обернувся.

— Ви коли бачили таке?

— Бачив, — відповів Равік.

— Ще й нап'яв такого капелюха! А жене вночі машину, як навіжений.

— Він мав право, бо їхав головною вулицею. Чого ж ви лаєтесь?

— Авжеж, мав! Тому я й лаюся.

— А що б ви робили, якби він порушив правило?

— І тоді лаявся б.

— Ви, мабуть, завжди вмієте полегшити собі життя.

— Тоді б я лаявся інакше, — пояснив водій, звертаючи на авеню Фоша. — Не так здивовано, розумієте?

— Ні. Знижуйте швидкість на перехрестях.

— А я й знижую. Але клята вулиця ніби намащена салом. Та чого ви питаєте мене, як потім не слухаєте, що я кажу?

— Того, що я втомлений, — нетерпляче відповів Равік. — Того, що тепер ніч. І, коли хочете, того, що ми — тільки іскри, яких невідомо куди жене вітер. їдьте швидше.

— Так би й сказали, — мовив водій і аж трохи шанобливо приклав пальці до кашкета. — Тепер усе зрозуміло.

— Слухайте, — спитав Равік, у якого раптом майнула підозра, — ви російський емігрант?

— Ні. Але я читаю всяку всячину, коли чекаю на пасажирів.

Не щастить мені сьогодні з росіянами, подумав Равік. Він відкинув голову на спинку сидіння. Оце б випити кави. Гарячої чорної кави. Мабуть, у них вистачить і на мене. Мої руки повинні бути цілком спокійні. Коли кава не допоможе, Вебер дасть мені укол. Усе буде гаразд. Він опустив шибку й повільно вдихнув вологе повітря.

II

У невеличкій операційній було видно, як удень. Вона скидалася на гігієнічну різницю. На підлозі стояли відра із закривавленою ватою, навколо валялися бинти й тампони, і червоний колір урочисто кидав виклик надмірові білого. Вебер сидів у передопераційній біля лакованого сталевого столика й щось записував. Сестра кип'ятила інструменти. Окріп булькав, світло неначе сичало, лише тіло, що лежало на столі, було цілком байдуже — його вже ніщо не хвилювало.

Равік мив руки рідким милом. Мив люто й запекло, ніби хотів здерти з них шкіру.

— Паскудство, — промимрив він сам до себе. — Хай би його все чорти забрали!

Операційна сестра гидливо глянула на нього. Вебер підвів голову.

— Спокійно, Ежені! Всі хірурги

1 2 3 4 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тріумфальна арка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тріумфальна арка"