Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

лежав на спині під високою купою пропахлого нафталіном одягу, прислухаючись до розмови. Світло від лампи падало гостеві в очі, і він увесь час мружився.

Раптом він повернувся на бік, підморгнув мені й кивнув на стіну. Я подивився на стіну — там нічого не було. Тоді хворий вистромив з-під ковдри худу довгу руку й почав ворушити витягнутими пальцями.

По стіні застрибали тіні.

І раптом з цих невиразних, розпливчастих тіней стали виникати чіткі фігури. Спершу я розрізнив голову лебедя з вигнутою шиєю. Потім на білій стіні, ворушачи вухами, застрибав дуже кумедний заєць. А коли заєць зник, великий рак, підповзаючи до вікна, заворушив чіпкою клешнею. Не встиг я надивитися на рака, як в іншому місці, біля етажерки, з'явилася морда гавкаючого собаки, дуже схожого на пса наших сусідів Гржибовських — Куцого. Ось собака висолопив язика й став важко дихати, точнісінько як дихають собаки під час великої спеки.

Усі фігурки з'являлися й зникали так швидко, що я не встигав навіть помітити, як робить їх цей чудний чоловік, закутаний ковдрою по самісінькі вуха.

Показавши останню фігурку, він ще раз хитро підморгнув мені, висолопив язика, а тоді ліг на спину й заплющив очі.

Я відразу вирішив, що він, мабуть, дуже весела й хороша людина, і мені схотілося, щоб батько дозволив йому залишитися у нас, поки повернуться червоні.

Ні батько, ні сусід не помітили тих штук, які показав мені хворий. Вони все пили чай і розмовляли.

Під їхню тиху розмову я заснув. Прокинувся я пізно й насамперед подивився на скриню, де лежав учора нічний гість.

Скриня, як і раніше, стояла біля стіни, вкрита барвистою доріжкою. Але постелі й хворого на ній уже не було.

Було вже пізно. На чисту, блискучу клейонку обіднього столу падало сонячне проміння.

Раптом десь за Калинівським лісом гримнув постріл.

Натягаючи на ходу сорочку, я вибіг у кухню. Там теж нікого не було. Тільки на городі, біля паркана, я знайшов тітку Марію Опанасівну. Вона стояла на лавочці й дивилася поверх паркана на фортечний міст.

— Петлюрівці, — сказала, зітхнувши, тітка й злізла з лавки.

Я скочив на лавку, звідти видерся на паркан і побачив вершників, що скакали від фортеці до міста. Вони мчали по мосту. Над ґратчастими поручнями було видно витягнуті морди їхніх гривастих коней.

— А де хворий? — спитав я Марію Опанасівну, коли ми повернулися на кухню.

— Хворий? Який хворий? — здивувалася вона. — А я гадала, ти спав. Хворий, дитинко, поїхав з червоними… Всі поїхали. Ти тільки мовчи про хворого.

— Як усі? І батько?

— Ні, дитинко, батько тут, він пішов до друкарні.

Тітка моя, Марія Опанасівна, — жінка добра й жаліслива. Сердиться вона рідко і, коли я поводжу себе добре, називає мене «дитинкою».

А я не люблю цього слова. Яка з мене дитинка, коли мені незабаром дванадцять років буде.

Ось і зараз я розлютився на тітку за цю саму «дитинку» й не став більше її розпитувати, а побіг у Стару садибу до Петька Маремухи — дивитися звідти, зі скелі, як до міста вступають петлюрівці.

А наступного дня, коли петлюрівці вже зайняли місто й вивісили на міській каланчі свій жовто-блакитний прапор, ми з Юзиком Куницею побачили нашого сусіда Івана Омелюстого, який біг по Ларинці.

Його зелений френч, вдягнений просто на голе тіло, був розстебнутий. Омелюстий мчав по тротуару, мало не збиваючи з ніг випадкових перехожих і лунко стукотячи по гладких плитах кованими чобітьми.

За ним гналося двоє петлюрівців у широких синіх шароварах. Не зупиняючись, на бігу, вони стріляли в повітря з важких маузерів.

Омелюстий теж не зупинявся і теж стріляв з нагана вгору, через ліве плече, не цілячись. Біля кафедрального собору до двох петлюрівців приєдналося ще кілька чорношличників. Вони гуртом гналися за Омелюстим і стріляли без розбору — хто куди.

Звивистими стежками, над скелею, Омелюстий промчав до Заріччя. А петлюрівці, не знаючи дороги, повідставали. Спустившись униз, Омелюстий перебіг по хиткій кладочці на другий берег річки і оглянувся.

Розмахуючи маузерами, петлюрівці вже підбігли до берега. Тоді сусід скочив у вежу Конецьпольського, що стояла край Заріччя, біля самого берега.

І не встигли ще петлюрівці добігти до річки, як з високої, вежі пролунав перший постріл Омелюстого. Другою кулею Омелюстий підстрелив рослого петлюрівця, який стрибнув на тремтливу кладочку. Ноги петлюрівця роз'їхалися вбоки. Він похитнувся, незграбно змахнув руками й важко впав у бистру річку.

Ми з Куницею з гребеня стрімкого Успенського спуску бачили, як повільно попливла вниз за течією кудлата біла папаха петлюрівця.

Петлюрівці залягли віддалік, у камінні під скелею. Поки двоє з них витягали з води підстреленого, інші встигли поскидати із спин свої куці австрійські карабіни й почали стріляти через річку по вежі, в якій сховався сусід. Ніхто з петлюрівців, мабуть, не зважувався перебігти річку по кладці. Глуха луна відгомонювалася над річкою. Незабаром на постріли стали збігатися з усіх боків петлюрівці.

У самісінький розпал перестрілки біля нас несподівано виріс петлюрівський сотник в обшитій білим каракулем венгерці:

— Ану, голопузі, марш звідси! — суворо гримнув на нас сотник і погрозив Куниці наганом. Ми вдарилися навтіки. Кружною дорогою, повз Старий бульвар, ми повернулися до себе додому.

Вже підбігаючи до Успенської церкви, ми почули, як унизу, біля річки, застрекотів кулемет. Певно, петлюрівці відкрили кулеметний вогонь по вежі Конецьпольського.

Біля церкви ми розійшлися.

Я пішов додому, але в нас дома на кухонних дверях висів замок. Покрутився я кілька хвилин на городі і, не стерпівши, побіг до Юзика: дуже вже мені хотілося подивитися, скількох петлюрівців перебив Омелюстий.

Куниця в цей час їв мамалигу. Я запропонував йому побігти на Старий базар і звідти, згори, подивитися, що діється біля вежі Конецьпольського. Куниця наспіх відламав мені шматок гарячої мамалиги, і ми помчали. Але, коли ми добігли до бульвару, біля вежі Конецьпольського було вже тихо. Тільки над річкою ходив туди й сюди петлюрівський патруль та двоє якихось незнайомих хлопців підбирали на березі повистрілювані гільзи.

Ми прогнали цих хлопців і самі заходилися шукати патрони в тому місці, де щойно була перестрілка.

Куниці пощастило. Біля паркана він знайшов бойовий австрійський патрон з тупою кулькою. Мабуть, спохвату його впустили петлюрівці. А мені не поталанило. Довго я блукав під скелею, де лежали вбиті петлюрівці, але, крім одної лопнутої гільзи, з якої кисло пахло порохом, нічого не знайшов. Кляті хлопці все підібрали.

На небі вже з'явилися зорі, коли я повернувся додому, так і не дізнавшись нічого про сусіда.