Ю. Несбе - Пентаграма

– Доведеться відправити туди людей.

Поклавши трубку, Мьоллер зітхнув і почав вивчати список особового складу, проводячи пальцем по товстому склу на столі. Половина відділу була відсутня. Так бувало щороку в сезон відпусток. Але жителі Осло зовсім не опинялися через це в більшій небезпеці, тому що злочинці в липні теж влаштовували собі відпустку, отож на цей місяць у відділі з розслідування насильницьких злочинів традиційно припадала пора затишшя.

Палець Мьоллера зупинився на Беаті Льонн. Він набрав номер служби криміналістичної експертизи на Кйольберг-гате. Трубку не брали. Мьоллер дочекався, поки сигнал переведуть на комутатор.

– Беата Льонн у лабораторії, – відповів високий голос.

– Мьоллер із кримінального відділу. Зв’яжіться з нею.

Пауза. Голос належав Карлу Веберу, начальнику служби, тепер уже пенсіонерові. Він переманив до себе Беату Льонн із відомства Мьоллера, який розцінював цей випадок як підтвердження теорії неодарвіністів: єдине прагнення індивіда  – в збільшенні числа собі подібних. Вебер, очевидно, вважав, що його і Беати Льонн генетика сильно збігаються. Звичайно, з першого погляду могло здатися, що між ними, великодосвідченим буркотуном Карлом Вебером і тихою сірою мишкою Льонн, яка зовсім нещодавно закінчила поліцейську академію та червоніла, варто було з нею заговорити, немає нічого спільного. Але професійні гени у них точно були ідентичними. Обоє належали до того типу пристрасних мисливців, яким досить учути здобич, щоб забути про все на світі, зосередити увагу на якійсь технічній зачіпці, доказі, відеозаписі, туманному повідомленні, і у результаті вони дійдуть того чи іншого висновку. Злі язики стверджували, що Вебер і Льонн нормально почуваються тільки в лабораторії, а не серед людей, де психологічні навички слідчого все-таки важливіші, ніж сліди взуття й частинки ниток із одягу.

Щодо лабораторії Вебер і Льонн були згодні, а ось про сліди і нитки готові були посперечатися.

– Льонн.

– Привіт, Беато! Б’ярне Мьоллер. У тебе є час поговорити?

– Ні. А в чому справа?

Мьоллер коротко розповів про подію і дав їй адресу.

– Направлю туди ще кілька моїх хлопців, – додав він.

– Кого?

– Кого знайду. Всі ж у відпустках. – Поклавши трубку, Мьоллер повернувся до списку.

Вказівний палець зупинився на Томі Волері.

У графі відпусток місяць проставлений не був. Утім, цьому Б’ярне Мьоллер і не здивувався. Йому іноді здавалося, що інспектор Том Волер узагалі ніколи не бере відпусток і майже не спить. Цей слідчий був однією з двох козирних карт відділу. Всі справи в ідеальному порядку, все робиться вчасно, і відмінна розкриваність. І, на відміну від другого козиря, Том Волер був людиною надійною, шанованою, з незаплямованою особовою справою. Загалом, не співробітник, а приклад для наслідування. З такими безперечними здібностями керівника Том із часом цілком міг розраховувати на крісло начальника відділу поліції, яке зараз займав Мьоллер.

Сигнал пробіг по дротах і задзвенів у телефонному апараті на іншому кінці.

– Волер, – відгукнувся звучний голос у трубці.

– Це Мьоллер. У нас…

– Секунду, Б’ярне. Зараз закінчу тут одну розмову.

Б’ярне Мьоллер чекав, барабанив по стільниці пальцями та думав, що Том Волер міг би стати наймолодшим начальником відділу за всю його історію. Хоча іноді Мьоллер відчував занепокоєння, тому що вся відповідальність ляже саме на Тома. Може, через його вік? Чи все-таки через ті два епізоди зі стріляниною? Двічі при затриманні інспектор удавався до зброї, а оскільки він був одним із кращих стрільців у поліції, обидва випадки мали летальний результат. Проте Мьоллер розумів: хоч як би парадоксально це не звучало, історії зі стрільбою кінець кінцем лише додавали Тому шансів на успіх. Зброю він застосовував для самооборони  – співробітники ОСО,[3] що проводили розслідування, не лише не знайшли доказів зворотного, але і зробили висновок, що обидва рази Том Волер виявив відмінну вправність і уміння приймати рішення в критичних ситуаціях. Хіба можна дати кращу рекомендацію кандидатові на посаду начальника?

– Вибач, Мьоллере. Мобільний. Чим я можу допомогти?

– У нас з’явилася справа.

– Нарешті!

Подальша розмова тривала десять секунд. Залишалося знайти ще одну людину.

Мьоллер подумав було про слідчого Халворсена, але той значився у відпустці – поїхав у рідний Стейнк’єр.

Вказівний палець спускався все нижче: відпустка, відпустка, лікарняний…

Начальник важко зітхнув: він дійшов до імені, бачити яке не хотів.

Харрі Холе.

Одинак. П’яниця. Enfant terrible усього відділу. Але – як і Том Волер – козир шостого поверху. Коли б не це і не розвинута з роками дивна пристрасть Мьоллера ризикувати головою (і начальницьким кріслом!) заради цього алкоголіка, Харрі Холе вже давно вилетів би з поліції. Іншим разом Мьоллер, може, в першу чергу подзвонив би саме йому, проте зараз справи йшли кепсько.

Вірніше, гірше, ніж завжди.

Прикрості почалися чотири тижні тому. Річ у тому, що взимку Харрі знову взявся за стару справу про вбивство Елен Єльтен, своєї колеги і близького друга, загиблої на березі Акерсельви. До всіх інших розслідувань він одразу втратив інтерес. Адже справу Елен давно вже розкрили. Але у Харрі інтерес до цього мало-помалу переростав у манію, і Мьоллер, признатися, вже почав турбуватись за його душевне здоров’я. Серйозні прикрості почалися місяць тому, коли Харрі з’явився до нього зі своїми моторошними версіями про змови й інтриги, але не зміг навести ні доказів, ні скільки-небудь вагомих аргументів на користь своїх фантастичних звинувачень проти Тома Волера.

А потім Харрі просто зник. Через декілька днів Мьоллер подзвонив у ресторан «Шрьодер». Те, чого він побоювався, все-таки сталося: Харрі знову запив. Щоб якось прикрити його відсутність, Мьоллер проставив йому тиждень відпустки. Потім іще раз. Зазвичай Харрі подавав ознаки життя вже через тиждень. А тепер їх минуло чотири. Відпустка закінчилася.

Мьоллер подивився на телефонну трубку, підвівся й відійшов до вікна. Було пів на шосту, але в парку перед Головним управлінням, як і раніше, майже нікого не було, якщо не брати до уваги одного-двох доморослих сонцепоклонників, яким спека була завиграшки. На Грьонландслейрет під навісами сиділо декілька крамарів – рознощиків овочів. Навіть машини на вулицях рухалися повільніше, хоча пробок, зрозуміло, ніяких не було. Мьоллер провів рукою по волоссю – давня звичка, якої, за словами дружини, йому слід було позбутись, оскільки декому могло здатися, що він увесь час чепуриться. Невже, крім Харрі, ніяких варіантів? Мьоллер провів поглядом пішохода, що пройшов похитуючись до Грьонландслейрет. Подумав, що напевно той спробує зайти в «Равнен» і напевно його туди не пустять. Тоді він піде й нап’ється в «Боксері», де стався поворот у справі про Елен і, можливо, в поліцейській кар’єрі Харрі Холе. Мьоллер відчував, час