Пол Стюарт - Бурелов

— квапив помагай-біда. — І, ради всіх святих, пильнуй, аби М’яло-Ряснопіт тебе не застукав.

— Секундочку… — процідив Живчик крізь зціплені зуби. Але замок уперто не піддавався. — Ось я тільки…

Зненацька повітря розітнув оглушливий тріск. К-р-рек!!! Живчик негайно облишив замок і тривожно крутнувся на підборах. Він знав, що скоїлося. Вічна історія! Аварійні ланцюги, що допомагали утримувати на місці плавуче місто Санктафракс, постійно обривалися.

— Ще один наказав довго жити! — заверещав хтось із ярмаркових.

— Обережно! — пронизливо закричав другий.

Та було вже пізно. Обірваний ланцюг падав додолу з безглуздо ніжним передзвоном. Усі, хто був на вулиці внизу, кинулися врозтіч, але тільки натикалися одне на одного, не годні вибратися з небезпечного місця.

Ланцюг брязнув додолу. Пронизливий зойк розпанахав повітря. І знову тиша.

Коли спала курява, Живчик оглянув місце події. Дах крамниці залізних виробів був геть потрощений. Двоє рундуків стали плескаті як млинець. А поблизу, на вулиці, лежав труп неборака, розчавленого вагою упалого металу.

Живчик уп’явся очима у драний одяг та знайомі грубі черевики. То був нетряк. Мабуть, таки тобі варто було прислухатися до живолупа, подумав хлопець і помацав оберіг у себе на шиї. Та виправляти помилку вже запізно. Щастя відвернулося від нетряка.

— Лелечки-леле! — почулося зітхання помагай-біди. — Ніде правди діти: дійшли до такого, що далі вже нікуди!

— Ви це про що? — поцікавився Живчик.

— Ет, довга історія, — спроквола відповів птах. — І… — Він умовк.

— Що? — запитав Живчик.

Помагай-біда не пускав пари з уст. Він значливо скосив одне око на двері.

— Агов! — почувся чийсь хрипкий голос. — Накинули оком на тамту птаху абощо?

Хутенько сховавши ножа в рукав, Живчик обернувсь і зіткнувся лицем до лиця з якимось мугирем: пузань стояв окаряч, узявши руки в боки.

— Я… я сюди відскочив, коли обірвався ланцюг, та й годі, — промимрив він.

— Хм-м-м! — хмикнув М’яло-Ряснопіт, роззираючись довкола, аби оцінити заподіяну шкоду. — Далебі, це не ланцюги, а якась кара небесна, усе рвуться і рвуться. А все через отой кагал, оту так звану професуру. Що доброго коли вони зробили для нас? Трутні — ось вони хто! Знаєш, що зробив би я? Коли б на те моя воля, я поперетинав би всі ланцюги — і паняй, Санктафраксе, у відкрите небо! З богом, Парасю! — додав він погрозливо, пацаючи по своїй блискучій лисині брудним носовиком.

Живчик німував. Досі він ніколи ще не чув, аби хтось отак чорнив професуру плавучого міста.

— Та хоч би там що, — провадив М’яло-Ряснопіт, — а принаймні моє добро ще ціле, правда? Ну, то як, берем цю птаху чи ні? — ядушно прохрипів він.

Живчик озирнувся на замурзаного помагай-біду.

— Я шукав таку, щоб уміла говорити.

М’яло-Ряснопіт похмуро захихотів.

— Овва, з цієї тварюки слова кочергою не витягнеш, — сказав він ядуче. — Дурна як чобіт. А втім, може, ти й розв’яжеш їй язика, прошу дуже… Я міг би відступити її тобі за божу ціну. — Він рвучко повернувся. — Ой, та на мене ж чекає інший покупець! — спохопився він. — Гукнеш мені, як щось буде треба.

— Дурний як чобіт! Ой, держіть, не можу! — вигукнув помагай-біда, коли М’яло-Ряснопіт зник з очей. — Зухвалець! Нахаба! — Його скошене око прикипіло до Живчика. — Ну чого стовбичиш і шкіришся, як блазень? — гримнув птах. — Витягни мене звідси, поки не пізно.

— Ні, — відрубав Живчик.

Помагай-біда знову видивився на нього, геть збитий з пантелику. Відтак нахилив голову, наскільки давала клітка.

— Ні? — перепитав він.

— Ні, — повторив Живчик. — Хотілося б спершу почути вашу «довгу історію». «Дійшли до такого, що далі вже нікуди» — ось що ви сказали. І я хочу знати: чому? Хочу знати, що сталося?

— Випустиш мене з клітки — розкажу, — запропонував помагай-біда.

— Ні, — втретє повторив Живчик. — Я вас знаю. Досить відімкнути дверцята, як ви одразу відлетите, а тоді коли то ми знову з вами побачимося! Попереду розкажіть мені свою історію, а тоді вже й визволити вас не гріх.

— Ах, ти ж щеня, зухвале щеня! — охижів помагай-біда. — Оце твоя дяка за все, що я для тебе зробив?!

— Не так голосно! — остеріг Живчик, лячно озираючись на двері. — Ще почує М’яло-Ряснопіт.

Помагай-біда втихомирився і заплющив очі. На хвильку Живчикові здалося, ніби той завзявся уперто мовчати. Хлопець ладен уже був злагідніти, коли це дзьоб помагай-біди розтулився.

— Відтоді, як це все почалося, вже спливло чималенько води. Двадцять років, якщо бути точним. Тоді твій батько був лише трохи більший, ніж ти тепер.

— Але ж вас тоді ще й на світі не було, — зауважив Живчик.

— Усі помагай-біди бачать одні й ті самі сни, сам знаєш, — відрік він. — І що знає один, знають усі. Та якщо ти думаєш раз у раз перебивати…

— Ні, ні, — замахав руками Живчик. — Даруйте мені ласкаво. Я більше не буду.

Помагай-біда сердито хмикнув.

— Гляди ж бо, шануйся.

Розділ другий

Розповідає помагай-біда

— Уявімо собі таку сцену, — почав птах помагай-біда. — Холодне, по-осінньому негодяне надвечір’я. Над Санктафраксом, над його вежами та шпилями, чиї обриси вирізняються проти багряного неба, зійшов місяць. Самітна постать виринає з дверей найпотворнішої вежі і чимчикує брукованим подвір’ям. Це учень Факультету Дощознавства. Його ім’я — Вілнікс Помполніус.

— Що? Вілнікс Помполніус? — вихопився Живчик. — Найвищий санктафракський Академік? — Хоч він зроду ще не бачив гоноровитого академіка, Вілніксова слава линула поперед нього.

— Власною персоною, — потвердив помагай-біда. — Багато хто з тих, що сягнули величі, походив із простолюду — так само й він насправді був гостривником ножів у Нижньому місті. Але Вілнікс Помполніус завжди відзначався безоглядним шанолюбством, а тієї ночі й поготів. Коли він, нагнувши голову проти вітру, поспішав до блискучих шпилів Школи Світлознавства і Темрявознавства, то подумки кував змову і плів інтриги.

Живчик здригнувся, а хутро його камізельки з волорожачої шкури загрозливо наїжачилося.

— Бачиш, — заходився пояснювати помагай-біда, — Вілнікс тішився прихильною — ба більше, поблажливою — увагою одного з наймогутніших тогочасних санктафракських учених — професора Темрявознавства. То саме