Елізабет Костова - Історик

води. Кілька століть поспіль через ці двері річкові торговці возили товар, постачаючи все місто. Понад берегами, де колись тулилися прості хатини, росли європейські платани, вони розрослися над стінами уздовж річки й скидали закручені локонами уламки своєї кори у воду.

Поруч із ринком на тлі похмурого неба розташовувалася головна площа міста. В Емони, як і у її сестер на півдні, було розмаїте минуле. Вони були немов хамелеони: віденська архітектура, величні церкви з червоної цегли, побудовані в епоху Відродження, похилені коричневі середньовічні каплиці були побудовані в дусі Британських островів. (Святий Патрик посилав у цей регіон місіонерів, які розповідали про нову віру, починаючи з її середземноморського походження, і тому вважається, що це місто має одну з найперших християнських історій у Європі.) Подекуди у дверних отворах або загострених шибках пізнавалися турецькі мотиви. Поруч із ринком маленька австрійська церква скликала дзвоном на вечірню месу. Чоловіки й жінки в чорному робочому одязі поверталися додому наприкінці соціалістичного робочого дня, несучи в руках парасольки й пакети. Ми з батьком в’їхали в саме серце Емони, переїхали через річку по гарному стародавньому мосту із зеленими, бронзовими драконами з обох боків.

— Дивись, отам замок, — сказав батько, сповільнюючи хід наприкінці площі й показуючи кудись крізь завісу дощу. — Я знаю, тобі цікаво побачити його.

Мені цього й справді хотілося. Я пильно почала вдивлятися в імлу, поки не побачила обриси замку крізь мокрі гілки дерев: у центрі старого міста, на крутому пагорбі здіймалися вкриті мохами вежі.

— Чотирнадцяте сторіччя, — задумливо промовив батько. — Чи тринадцяте? Я не дуже добре знаюся на таких середньовічних руїнах, особливо щодо точного сторіччя. Треба буде подивитися в путівнику.

— Нам можна піднятися туди й розглянути все?

— Дізнаємося про це завтра, після моїх зустрічей. У цих веж такий вигляд, ніби вони й птаха не витримають.

Він зупинив машину на паркуванні біля ратуші й допоміг мені вийти. Це було дуже галантно, коли він подав свою трохи кістляву руку у шкіряній рукавичці.

— Ще зарано для реєстрації в готелі Хочеш гарячого чаю? Або ж ми можемо перекусити в їдальні. Дощ посилюється, — додав він, із сумнівом поглядаючи на мій вовняний жакеті спідницю.

Я швидко дістала непромокальний плащ, який батько привіз мені торік з Англії. Потягом із Відня ми їхали майже цілий день, я знов зголодніла, незважаючи на те що дорогою ми зупинялися на ленч.

Проте їдальня не привабила нас своїми червоно-синіми вогнями, що світили крізь закопчені шибки, та офіціантками в темно-синіх сандаліях на платформі й похмурим портретом товариша Тіто. Батько прискорив ходу.

— Сюди!

Я побігла за батьком, каптур падав мені на очі, і я майже нічого не бачила. Він побачив вхід у чайну в стилі модерн: велике ажурне вікно, із зображенням лелек, бронзові двері були схожі на переплетені стеблини латаття. Двері за нами грюкнули, і дощ перетворився на туман, на пару на вікнах, так що здавалося, ніби срібні птахи ходять по сірій воді.

— Дивовижно, як усе це живе в останні тридцять років, — сказав мій батько, знімаючи свій лондонський плащ. — Соціалізм далеко не завжди прихильний до таких скарбів.

Ми сіли за столик біля вікна. Пили чай з лимоном, обпікаючись через товсті стінки чашок, їли сардини, покладені на білий хліб з маслом, подужали навіть кілька шматочків торта.

— Гадаю, на цьому ми зупинимось, — сказав батько.

Останнім часом мене дратувала його звичка дмухати на чай, щоб остудити його, і я стала боятися тієї неминучої миті, коли він припинить їсти або робити щось приємне, залишаючи місце для вечері. Дивлячись на батька, на його піджак із твіду й светр із високим коміром, я подумала про те, що він позбавляв себе пригод у житті, за винятком дипломатії, яка цілком поглинула його. На мою думку, він був би набагато щасливіший, якби радів життю і не був таким серйозним.

Але я промовчала, бо знала, як він не любить мою критику, до того ж мені треба було дещо запитати. Спочатку слід було почекати, поки він доп’є чай, тому я відкинулася на стільці так, аби батькові не довелося говорити мені, щоб я не сутулилась. Крізь срібну поволоку на шибці я дивилась на мокре, похмуре у сутінках місто: під зливою пробігали люди. Чайна була порожня, хоча в ній мало бути багато жінок у довгих прямих сукнях з тонкої тканини кольору слонової кістки або джентльменів з гострими борідками над широкими оксамитовими комірами.

— Я й не помітив, як мене стомила наша поїздка на машині. — Батько поставив чашку й показав у бік замку, який було важко розгледіти крізь дощ. — Ми приїхали відтіля, з-за того пагорба. З його вершини ми можемо побачити Альпи.

Я згадала білі гори, мені зараз здавалося, що вони дихають на це місто. Зараз ми були далеко від них, але верхівки гір ще було видно. Я не наважувалася почати й глибоко зітхнула.

— Розповіси мені щось цікаве?

Батько завжди бавив історіями свою напівосиротілу дитину, деякі розповіді він черпав зі свого дитинства в Бостоні, деякі — зі своїх екзотичних подорожей. Якісь перекази він вигадував мимохідь, але такі вже набридли, вони більше не здавалися мені такими захопливими, як колись.

— Про Альпи?

— Ні. — Я раптом відчула страх, який було важко пояснити. — Я знайшла дещо і хочу тебе розпитати про це.

Він обернувся й ніжно поглянув на мене, підвівши сивуваті брови над сірими очима.

— Я знайшла це у твоїй бібліотеці, — сказала я. — Вибач, я розглядала книги й знайшла якісь документи й одну книгу… Я не читала документи, я подумала…

— Книгу? — батько все ще ніжно дивився на мене, зазирнув у чашку, ніби відшукуючи останню краплину чаю, і здавалося, ніби він не слухав.

— Усе було таким… книга дуже стара, усередині там зображення дракона.

Батько випростався, якусь мить сидів нерухомо, а потім помітно затремтів. Це стривожило мене. Якщо почнеться розповідь, то вона буде не схожа на жодну з тих, які він уже переказував. Він поглянув на мене спідлоба — мене вразив його нещасний і сумний вигляд.

— Ти гніваєшся на мене? — тепер я дивилась у свою чашку.

— Ні, люба, — батько глибоко зітхнув, у його голосі почулися нотки горя. Білява, невисока на зріст офіціантка налила ще чаю й залишила нас наодинці, але батькові все одно було важко розпочати.

Розділ 2

— Як ти вже знаєш, — сказав батько, — перед тим як ти народилась, я працював професором в одному американському університеті. Щоб стати професором, я багато років учився.