Стівен Кінг - Чорний дім

лайно собаче. Я взагалі дивуюсь, як цьому блідому, чахлому нікчемі могли дати місце ведучого першочергового шоу на радіо? Та ще й на радіостанції університету? То до яких, Боббі, можна дійти висновків про нашу вражаючу UW-Ла-Рів’єр? Та й про наше суспільство взагалі? О, я й забув, тобі ж подобається це лайно.

— Ні, я люблю гурти «311» і «Корн», а ти настільки далекий від цього, що не можеш навіть відрізнити Джонатана Девіса від Ді Ді Рамона, проте облиш. — Боббі Дюлак повільно повертається і посміхається до свого напарника. — Не починай, гаразд? — Проте посмішка не надто приємна.

— То це я починаю? — Том Лунд широко розплющує очі, удаючи ображену невинність. — Неначе це я шпурнув газетою через усю кімнату. Нічого собі.

— Якщо ти ніколи не бачив Вісконсинського Щура, то звідки ти знаєш, який він має вигляд?

— Звідти ж, звідки знаю, що він фарбує волосся і носить сережку в носі. А також що він носить свою улюблену страшенно поношену шкіряну куртку вдень і вночі, у дощ і за ясної погоди. — Боббі робить паузу. — А хоча б з голосу. Людський голос несе в собі багато інформації. Досить комусь сказати лише: «Здається, сьогодні буде чудовий день», — і вже можна дійти висновків щодо його життя. Хочеш іще цікавих фактів із життя Щура? Він уже шість чи сім років не відвідував стоматолога, тому в нього жахливі зуби.

З радіостанції — жахливої будівлі з цементних блоків, що поруч із пивоварнею «Пенінсула-драйв» — через радіоприймач, що його подарував відділку Дейл Ґілбертсон задовго до того, як Том Лунд і Боббі Дюлак уперше одягли форму, знову зазвучав старий добрий, запальний і, як завжди, галасливий Джордж Ретбун. Він у радіусі сотень миль викликає посмішку на вустах фермерів, що снідають разом зі своїми дружинами, і гучний сміх у далекобійників.

— Присягаюся, це стосується останнього, хто дзвонив, і усіх, і кожного з вас — я люблю вас усіх, любі мої, і це щира правда. Я люблю вас, як моя мама любила свою грядочку ріпи. ХОЧА ІНОДІ ВИ ДОВОДИТЕ МЕНЕ ДО БОЖЕВІЛЛЯ! Під кінець одинадцятого іннінгу — два аути! Рахунок шість-сім — «Реди» попереду. Гравці на другій і третій базі. Бетер[1] відбиває в центр поля. Різ біжить з третьої, добігає, ще трішечки… і встигає, встигає на базу! Навіть сліпий зарахував би очко!

— Думаю, це був чудовий кидок, чув про нього по радіо, — каже Том Лунд.

Обидва добре розуміють, що погарячкували.

— З вашого дозволу, — веде далі найпопулярніший «Голос Кулі Кантрі», — я дозволю собі дійти висновку і скажу лише одне: кожного суддю в Міллер-Парку — на мило, як і всіх суддів Національної Ліги, а замінити їх треба — СЛІПИМИ! І ви знаєте, друзі мої, я переконаний, що результат їхньої роботи був би на шістдесят, а то й сімдесят відсотків кращий. ВІДДАЙТЕ РОБОТУ ТИМ, ХТО ЇЇ МОЖЕ ВИКОНУВАТИ КРАЩЕ, — СЛІПИМ!

Том Лунд умить змінився на лиці й зашарівся. Кумедний він, цей Джордж Ретбун.

— Давай не будемо, — каже Боббі.

Посміхнувшись, Лунд дістає газету з пакунка і розкладає її в себе на столі. Раптом посмішка застигає на його вустах, а вираз обличчя змінюється:

— О, ні. О, чорт.

— Що?

Лунд важко зітхає і киває головою.

— Господи, я вже навіть боюся питати, що там. — Боббі засовує руки в кишені, розправляє плечі, витягує праву руку і затуляє нею очі. — Можна, я буду сліпим суддею? Я більше не хочу бути копом.

Лунд мовчить.

— Щось у заголовку? Невже все так погано? — Боббі забирає руку від очей і затримує в повітрі.

— Схоже, — розпочинає Лунд, — одуматись і відступити зовсім не входить у плани Венделла. Гидко подумати: я щойно казав, що мені сподобався цей покидьок.

— Агов, прокинься, — сказав Боббі. — Тобі ніколи ніхто не казав, що офіцери поліції та журналісти стоять з різних боків барикад?

Том перехиляється через стіл усім своїм тілом. Горизонтальна, схожа на шрам, зморшка перерізає його чоло, засмаглі щоки наливаються багряним рум’янцем. Він тицяє пальцем у Боббі Дюлака:

— Це те, що мене в тобі дістає. Скільки ти тут? П’ять-шість місяців? Дейл найняв мене ще чотири роки тому, коли він разом із Голлівудом надів наручники на містера Торнберґа Кіндерлінґа. Це була найгучніша судова справа цього округу за останні тридцять років. Я не вихваляюся, проте я теж зробив вагомий внесок у цю справу й допоміг з’ясувати деякі факти.

— Один факт, — зауважив Боббі.

— Я нагадав Дейлу про барменшу в барі, з нею поговорив Голлівуд, і це була досить велика зачіпка, яка йому дуже допомогла. Тож не розмовляй зі мною в такому тоні.

Боббі Дюлак удає, що розкаюється:

— Вибач, Томе. Здається, я й справді трохи погарячкував і перегнув палицю.

Проте подумав він зовсім інше: Ти пропрацював на кілька років більше за мене та зробив Дейлу невеличку підказку, і що з того? Усе одно я кращий коп, ніж тобі судилось коли-небудь бути. Де ж твій героїзм був учора ввечері?

О 23 : 15 минулої ночі Арманд Сент-Пір, на прізвисько Шнобель, разом зі своїми друзяками-мотоциклістами з Грізної П’ятірки звернули з Нейлгауз-роу, щоб увірватися до відділку й учинити напад на трьох чергових, які відпрацьовували вісімнадцятигодинну зміну. Вони вимагали подробиці розслідування справи, яка їх найбільше цікавила: «Що тут, в біса, відбувається? Що з приводу третьої, я спитав, що з приводу Ірми Френо? Ви її вже знайшли? Агов, клоуни, ви тут хоча б щось робите, чи лише дим у стелю пускаєте? Чи, може, вам потрібна допомога? — репетував Шнобель. — То найміть нас, і ми покажемо, як потрібно працювати». Здоровань, на прізвисько Мишеня, підійшов упритул до Боббі Дюлака, упершись своїм черевом у накачаний прес, і прямував далі, аж доки не припер офіцера до шафи з картотекою. Від нього сильно тхнуло пивом і марихуаною. Здоровань якось дивно запитав, чи Боббі знайомий із працями джентльмена на ім’я Жак Дерріда. Коли Боббі відповів, що ніколи не чув про такого, Мишеня крикнув: «Тоді все зрозуміло», — і відступив трохи вбік, щоб глянути на імена, написані на дошці. Через півгодини Шнобель, Мишеня та їхня компанія, нічого не довідавшись, незадоволені, але втихомирені, поїхали геть.

Після цього Дейл Ґілбертсон сказав, що йому треба піти додому, щоб