Стівен Кінг - Чорний дім

жодного автомобіля чи пікапа. Вони почнуть з’являтися за годину, спочатку по одному чи два, а потім ринуть невеликим потоком. Не світяться вікна в комерційних будівлях та простеньких будинках прилеглих вулиць. За один квартал на північ від Чейз, на Самне-стрит, видніються чотири цегляні двоповерхові будівлі — Державна бібліотека Френч Лендінґа, кабінети місцевого лікаря, доктора медичних наук Патріка Джей Скарда, юридична фірма «Белл і Холланд», якою керують сини засновників Ґарланд Белл і Юліус Холланд, похоронне бюро «Хартфілд і син», що теж є власністю величезного похоронного бюро в центрі Сент-Луїса, і поштове відділення Френч Лендінґ.

Наступний будинок відокремлений широкою під’їзною алеєю до величенького паркувального майданчика позаду, де Самне перетинається із Сед-стрит. Там розташована така ж сама цегляна двоповерхова будівля, лише трохи довша. На вікні другого поверху — непофарбовані залізні ґрати, на стоянці поряд — чотири автомобілі, серед них два патрульних, з блимавками й написами ВПФЛ (Відділок поліції Френч Лендінґа). Присутність поліцейських авто і ґрат на вікнах здаються недоречними в цьому надзвичайно тихому місці. Які тут можуть бути злочини? Достоту нічого серйозного, принаймні серйознішого, ніж невеличка крадіжка в магазині, водіння в нетверезому стані чи нечаста бійка в барі.

Ніби на підтвердження розміреного і спокійного життя міста вниз вулицею Сед-стрит повільно рухається червоний фургон із написом «Вісник Ла-Рів’єр». Він зупиняється біля кожної поштової скриньки, і водій фургона просовує щоденну газету, загорнену в синій поліетиленовий мішечок, до сріблястих циліндрів із такими ж написами, як на фургоні. Коли той повертає на Самне-стрит, де на будинках лише щілини замість скриньок, водій-листоноша кидає запаковані газети перед вхідними дверима. Сині згортки падають перед входом до поліцейського відділку, похоронного бюро та адміністративних будівель. Не отримує газети лише поштове відділення.

Цікаво, у вікнах першого поверху поліцейського відділку увімкнено світло. Відчиняються двері. Виходить високий темноволосий молодик у формі: блідо-синя сорочка на короткий рукав, портупея, темно-сині штани. Широкий ремінь і значок на грудях Боббі Дюлака виграють золотавими відблисками на сонці. І все, що є на ньому, ураховуючи 9-міліметровий пістолет на стегні, видається таким же новісіньким, як і сам Боббі Дюлак. Він проводжає поглядом червоний фургон, що повертає ліворуч, на Секонд-стрит. Осудливо глянувши на пакунок із газетами, підштовхує його носаком чорного, ідеально відполірованого черевика, а тоді злегка нагинається, неначе хоче прочитати заголовки через поліетилен. Очевидно, не вдалося. Усе ще насуплений, Боббі згинається, щоб підняти газету. Він робить це так делікатно й обережно, як мати-кішка підносить своє кошеня. Тримаючи її на відстані, він кидає швидкий погляд уздовж Самне-стрит і повертається до відділку.

Наша цікавість змушує нас попрямувати за ним. Повз білі двері та дошку оголошень сірий коридор веде до металевих сходів. Одні з них ведуть униз, до роздягальні, душової та стрільниці. Інші — вгору, до кімнати для допитів, двох рядів тюремних камер, наразі порожніх. Десь поруч занадто голосно для спокійного ранку лунає радіопередача.

Боббі Дюлак зайшов у непідписані двері кабінету, а ми, буквально наступаючи на п’яти, — за ним. Біля стіни, праворуч від нас, вишикувалися шафи, поряд — старий дерев’яний стіл, на якому стоять акуратно складені стоси папок із паперами і радіоприймач, який і є джерелом недоречного галасу. З радіоканалу «Голос Кулі Кантрі», схожого до KDCU-AM, просторікує шалений Джордж Ретбун — ведучий популярної ранкової програми «Борсучий вал». Як не зменшуй гучність, добрий старий Джордж усе одно звучатиме надто голосно. Надмірна галасливість — це частина його шарму.

Просто перед нами, посередині стіни, — зачинені двері з товстим затемненим склом і написом «НАЧАЛЬНИК ПОЛІЦІЇ ДЕЙЛ ҐІЛБЕРТСОН». Його не буде ще щонайменше півгодини.

У кутку ліворуч від нас під прямим кутом один до одного стоять два залізних письмових столи. За одним із них сидить Том Лунд, світловолосий офіцер, приблизно того ж віку, що і його напарник, проте він аж ніяк не скидається на нову копійку. Він глянув на пакунок, який Боббі Дюлак тримає двома пальцями правої руки.

— О, свіжий випуск, — промовив Лунд. — Дуже добре.

— Думаєш, Грізна П’ятірка знову дасть про себе знати? Ось, візьми. Я не хочу читати ці кляті нісенітниці.

Навіть не проглянувши газету, Боббі кидає нове видання «Вісник Ла-Рів’єр» дугою в десять футів над дерев’яною підлогою, тоді швидко робить великий крок і сідає за стіл швидше, ніж Том Лунд отримує подачу. Боббі пильно вдивляється в написані крейдою імена на дошці, що висить над столом. Він страшенно незадоволений і, здається, зараз вибухне від гніву.

Ще й ці радісні вигуки товстуна Джорджа Ретбуна зі студії KDCU:

— Зачекайте хвилиночку, можливо, я щось не так зрозумів. Ми говоримо про одну і ту ж гру? Агов, шановний…

— Можливо, Венделл одумався й відступив, — каже Том Лунд.

— Венделл, — перекривляючи, повторює Боббі.

Лунду видно лише гладко зачесану потилицю його напарника, тому він не може бачити, як той кривляється губами.

— Агов, дозвольте поставити вам ще одне запитання, але, будь ласка, скажіть мені правду. Ви дивилися гру минулої ночі?

— А я й не знав, що ви з Венделлом такі близькі друзяки, — сказав Боббі. — Я й не думав, що ти міг бувати в таких далеких краях, як Ла-Рів’єр. Я думав, що найкращі плани на вечір для тебе — це келих пива та намагання вибити сотню в боулінг-клубі Ардена, а тепер я розумію, що ти зависаєш в університетських містечках разом із газетними репортерами. Очевидно, відриваєшся на повну з Вісконсинським Щуром і тими покидьками з KWLA-FM. Багатьох панк-кралечок таким чином підчепив?

Гість програми пояснив, що пропустив перший тайм, оскільки був змушений забрати дитину після спеціального сеансу психотерапії на горі Хеврон, але далі він точно нічого не пропустив.

— Хто сказав, що Венделл Ґрін — мій друг? — запитує Том Лунд. Через ліве плече Боббі він міг бачити лише одне ім’я, написане на дошці, на якому й затримує свій погляд. — Просто я зустрів його після закінчення розгляду судової справи над Кіндерлінґом, і хлопець видався мені не таким уже й поганим. Він мені навіть сподобався. Мені навіть стало його шкода. Він хотів узяти інтерв’ю в Голлівуда, але той дав відкоша.

Безталанний гість програми виправдовувався, що зазвичай бачив додаткові подачі, а як інакше він би дізнався, що Покі Різ був на висоті.

— А щодо Вісконсинського Щура, то я б навіть не впізнав його, якби побачив. Я вважаю, що так звана музика, яку він крутить, — це просто