Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

Правда – це велика сила, але ще потужнішим з практичного погляду є замовчування правди. Просто не згадуючи певні теми, відгороджуючи маси «залізною завісою» (за словами містера Черчилля) від небажаних, на думку місцевих політичних босів, фактів чи арґументів, тоталітарні пропагандисти вплинули на погляди людей набагато дієвіше від будь-яких найпромовистіших звинувачень чи найпереконливіших логічних спростувань. Але одного замовчування не досить. Для того, щоб уникнути переслідувань, страт та інших симптомів соціального конфлікту, потрібно, щоб позитивні аспекти пропаґанди були такими ж ефективними, що й неґативні. Найважливішими мангеттенськими проектами майбутнього стануть потужні, спонсоровані урядами дослідження того, що політики й залучені науковці назвуть «проблемою щастя» – іншими словами, проблемою прищеплення людям любові до власного рабства. Без гарантій економічного добробуту любов до рабства недосяжна; однак я припускаю, що всемогутня виконавча влада та її менеджери з успіхом розв’яжуть проблему надання цих гарантій. Проте люди дуже швидко звикають до добробуту, сприймаючи його як належне. Досягнення його – це лише поверхова, зовнішня революція. Любов до рабства може бути утверджена не інакше, як внаслідок глибинної, особистісної революції в людських тілах і душах. Для здійснення цієї революції потрібні, крім усього, дальші відкриття й винаходи.

— По-перше, набагато досконаліша техніка навіювання – шляхом зумовлювання немовлят і формування в них умовних рефлексів, а згодом за допомогою таких лікувальних препаратів, як скополамін.

— По-друге, детально розроблена наука про людські відмінності, що дасть змогу урядовим виконавцям визначати для кожного окремого індивідуума належне йому або їй місце в соціально-економічній ієрархії. (Якщо поставити людину на невідповідне їй місце, вона почне плекати небезпечні думки стосовно соціального ладу, заражаючи інших своїм невдоволенням.)

— По-третє (адже хоч якою б утопічною була дійсність, люди все одно відчуватимуть постійну потребу знаходити від неї забуття), замінник алкоголю та інших наркотиків одночасно менш шкідливий і значно приємніший за джин чи героїн.

— І по-четверте (хоч це буде довгостроковий проект, успішне виконання якого потребуватиме не одного покоління тоталітарного контролю), надійна система євгеніки, призначена для стандартизації людського продукту і полегшення тим самим завдання урядових виконавців. У «Чудовому новому світі» цю людську стандартизацію було доведено до фантастичних, хоч і не таких уже й неможливих, крайнощів. Технічно й ідеологічно нам ще доволі далеко до вирощування у пляшках немовлят і створення напівдебільних груп Бокановського. Але хтозна, що може статися до шестисотого року Фордового? Тим часом цілком можливо, що вже за три-чотири покоління ми матимемо еквіваленти соми, гіпнопедії і науково розробленої системи каст – характерних ознак цього щасливішого і стабільнішого світу. Та й сексуальна невибагливість Чудового нового світу – справа не такого вже й далекого майбутнього. В деяких американських містах уже тепер кількість розлучень зрівнялася з кількістю шлюбів. Немає сумніву, що за декілька років можна буде купувати дозвіл на шлюб строком до дванадцяти місяців, як і дозвіл на утримання собаки, без жодних леґальних заборон міняти собак або утримувати їх одночасно декілька. Як компенсація за обмеження політичної і економічної свободи зростатиме свобода сексуальна. І будь-який диктатор (якщо тільки не потребуватиме гарматного м’яса або достатньої кількості родин для колонізації безлюдних або завойованих територій) тільки заохочуватиме таку свободу. В поєднанні зі свободою мріяти й фантазувати під впливом наркотиків, кінофільмів і радіопрограм сексуальна свобода сприятиме примиренню підлеглих з рабством, на яке вони приречені.

Враховуючи це все, ми бачимо, що Утопія виявилася набагато ближчою до нас, ніж це можна було уявити всього лише п’ятнадцять років тому. Тоді я гадав, що це станеться років за шістсот. А от тепер мені здається, що не мине і ста років, як нас поглине це жахіття. І це ще в тому разі, якщо за цей час ми не рознесемо самих себе на дрібні шматочки. Бо справді, якщо ми не підемо шляхом децентралізації і використання прикладної науки не задля якоїсь примарної мети, де люди стають просто засобом її досягнення, а для створення спільноти вільних особистостей, то нам на вибір залишаться тільки дві альтернативи: або якась кількість мілітаризованих і тоталітарних національних держав, породжених страхом перед атомною бомбою, наслідком чого може стати загибель цивілізації (або, якщо військові дії будуть обмежені, увічненням мілітаризму); або ж одна наднаціональна тоталітарна держава, породжена соціальним хаосом, викликаним швидким технічним проґресом загалом і атомною революцією зокрема, яка, завдячуючи потребі в ефективності і стабільності, перетвориться на квітучу тиранію Утопії. Ваші гроші – ваш вибір.

РОЗДІЛ 1

Приземкувата сіра будівля, що налічує лише тридцять чотири поверхи. Над головним входом напис: «ЛОНДОНСЬКИЙ ПРОВІДНИЙ ІНКУБАЦІЙНО-ЗУМОВЛЮВАЛЬНИЙ ЦЕНТР» і геральдичний щит із гаслом Світової держави: «СПІЛЬНІСТЬ, ІДЕНТИЧНІСТЬ, СТАБІЛЬНІСТЬ».

На першому поверсі величезна кімната вікнами на північ. Холодне попри літо за шибками і тропічну спекоту в самій кімнаті, різке й водянисте світло пронизувало вікна, жадібно вишукуючи бодай якийсь манекен із драпіровкою або мертвотно-бліду гусячу шкіру студента, але знаходило тільки скло, нікель і понуре сяйво лабораторної порцеляни. Холоднеча реагувала на холоднечу. Працівники мали на собі білі комбінезони й Гумові рукавиці збляклого трупного кольору. Світло було крижане, мертве, примарне. Тільки від жовтих тубусів мікроскопів могло воно набратися трохи насиченої й живої субстанції, лягаючи на ці гладенькі трубки, наче масло, смужка за солодкавою смужкою, і віддаляючись поступово вглиб довжелезної низки столів із працівниками.

— А це, – сказав, прочиняючи двері, Директор, – запліднювальна кімната.

Коли Директор інкубаційно-зумовлювального центру зайшов у кімнату, три сотні похилених над інструментами запліднювальників були занурені в майже непорушувану диханням тишу, у відсторонене й зосереджене чи то гудіння, чи то сюрчання самозаглибленої концентрації. Вслід за Директором боязко й вельми невпевнено зайшла група новоприбулих студентів, молоденьких, зелених і недосвідчених. У кожного в руках був записник, куди вони розгублено занотовували кожне слово цієї видатної особи. Прямісінько з перших уст. Це був рідкісний привілей. Директор лондонського ІЗЦ завжди намагався особисто показувати новим студентам усі різноманітні відділи.

— Щоб мати загальну ідею, – пояснював він їм. Адже їм треба було отримати бодай якусь загальну ідею, щоб виконувати свою роботу з розумінням справи – хоча для того, щоб бути добрими і щасливими членами суспільства, цього знання мало бути якомога менше. Всі ж бо розуміють, що для чеснот і щастя достатньо освоїти конкретні деталі, а узагальнення – це розумово потрібне зло. Не філософи творять основу суспільства, а майстри випилювання лобзиком або колекціонери марок.

— Завтра, – зазвичай додавав він, посміхаючись їм з дещо загрозливою люб’язністю, – ви займетеся серйозною працею. Вам буде не до узагальнень. А тим часом...

Тим часом