Курт Воннегут - Колиска для кішки

Зробивши з мотузочка „колиску для кішки“, батько, мабуть, сам здивувався, а може, згадав своє дитинство. Він раптом вийшов із кабінету й зробив щось, чого ніколи не робив раніше: спробував погратися зі мною. Він не тільки не бавився – він майже ніколи до того не розмовляв зі мною.

Але в той день він опустився на коліна на килимі поряд зі мною, вискалив зуби й почав крутити те плетіння перед моїми очима. „Бачиш? Бачиш? – питав він. – Це колиска для кішки. Бачиш колиску для кішки? Бачиш, де спить миле кошенятко? Няв! Ня-яв!“

Пори на його шкірі здавалися такими великими, як кратери на Місяці. Його вуха та ніздрі заросли волоссям. Від нього несло сигарним смородом, немов від диявола. Огиднішої істоти, ніж мій батько зблизька, я в житті не бачив. Він мені й досі сниться таким.

А старий ще й заспівав! „Кицю, гойдайся на гілці найвищій, – виводив він щосили, – киця в колисці, а вітер аж свище. Гілка зламається – вітром знесе і котеня, і колиску, і все…“

Я заридав. Я підхопився й чимдуж вибіг із дому.

Мушу зупинитись. Зараз третя година ночі. Мій сусід по кімнаті прокинувся та дорікає мені, що машинка дуже голосно стукає».

6

Жучині бійки

Ньют продовжив свій лист наступного ранку. Ось що він додав: «Ранок настав. Проспавши цілих вісім годин, свіжий як огірочок, я пишу далі. У гуртожитку зараз тиша. Усі пішли на лекції, окрім мене. Але я маю привілеї. Я вже не мушу ходити на лекції. Мене вигнали тиждень тому. Я вчився на першому курсі. Добре, що мене вигнали. Я став би препоганим лікарем.

Закінчивши цей лист, я, мабуть, піду в кіно. А може, якщо сонце вийде, погуляю вздовж урвища. Наша ущелина прекрасна, правда ж? Цього року дві дівчини стрибнули в прірву, тримаючись за руки. Бо їх не прийняли до того жіночого клубу, до якого вони хотіли. Вони хотіли в „Трі-Дельта“.

Але повернемось до 6 серпня 1945 року. Моя сестра Анджела часто казала мені, що того дня я дуже образив батька, бо не захопився „колискою для кішки“, не захотів посидіти з ним на килимі та послухати, як він співає. Може, він дійсно образився, але не думаю, щоб він це глибоко відчув. Батько був захищений від образ краще, ніж усі люди на світі. Ніхто не міг зачепити його, тому що він був узагалі байдужий до людей. Одного разу, десь за рік до того, як він помер, я просив його розповісти що-небудь про мою матір. А він не зміг нічого пригадати про неї.

Ви колись чули відому історію про те, як мої батьки поснідали того дня, коли мали поїхати до Швеції по Нобелівську премію? Її якось надрукували в „Сатердей івнінґ пост“. Мати приготувала смачний сніданок. А коли вже прибирала посуд зі столу, знайшла поряд із батьковою чашкою з-під кави дрібні монетки: двадцять п’ять центів, десять та ще три по одному пенні. Батько залишив для неї чайові.

Глибоко образивши батька (якщо так і було), я вибіг надвір. Біг, сам не знаючи куди, доки не помітив мого брата Френка під великим кущем спіреї. Френку було тоді дванадцять, і я не здивувався, побачивши його там. Він проводив багато часу під кущем, коли було спекотно. Немов собака, викопував собі лігво в прохолодному ґрунті між корінням. І не можна було здогадатись, що Френк візьме з собою, ховаючись під тим кущем. Одного разу це була непристойна книжка. Другого – пляшка з вишневим лікером. Того дня, коли скинули бомбу, Френк приніс столову ложку та скляну банку з кришкою. Ложкою він саджав різних жуків до банки та примушував їх битися.

Бійка жуків так мене зацікавила, що сльози мої миттю висохли – я забув про батька. Яких саме жуків Френк тоді посадив до банки, не пам’ятаю, але пізніше ми влаштовували ці бої часто, тому я запам’ятав такі варіанти: один жук-носоріг проти сотні рудих мурах, одна стонога проти трьох павуків, руді мурахи проти чорних. Жуки не хотіли битись, доки не потрясеш банку. Тому Френк саме цим і займався – трясінням банки.

Потім вийшла Анджела пошукати мене. Вона підняла гілки з одного боку куща й сказала: „Ось де ти!“ Вона спитала Френка, що він робить, і він відповів: „Експериментую“. Френк завжди казав це, коли його питали, що, з його погляду, він робить. Він завжди казав: „Експериментую“.

Анджелі було тоді двадцять два. З шістнадцяти років вона була справжньою головою родини, відколи мати померла, а я народився. Вона любила повторювати, що в неї троє дітей: я, Френк і батько. Вона не перебільшувала. Бувало, що морозної пори Френк, батько і я стояли перед Анджелою рядком у передпокої й вона закутувала нас однаково, от тільки я йшов потім до дитячого садочка, Френк – до школи, а батько – працювати над атомною бомбою. Одного такого дня, пам’ятаю, запалювання зламалось, радіатор замерз і автомобіль не заводився. Ми сиділи в салоні, й Анджела натискала на стартер, аж доки акумулятор не розрядився. Тоді батько заговорив. Знаєте, що він сказав? Він сказав: „Дивні ці черепахи“. – „Що ж там дивного в черепахах?“ – спитала Анджела. – „Коли вони ховають голову під панцир, хребет у них згинається чи скорочується?“

До речі, Анджелу можна вважати ніким не оспіваною героїнею епопеї з атомною бомбою – про це, як мені видається, ніхто не писав. Може, вам знадобиться? Після розмови про черепах батько так ними захопився, що припинив працювати над атомною бомбою. Нарешті хтось із учасників Мангеттенського проекту прийшов до Анджели порадитися – що робити? Вона сказала їм, що треба винести геть батькових черепах. Отже, якось уночі вони увійшли до його лабораторії та вкрали черепах разом із акваріумом. Батько ніяк не відреагував на зникнення черепах. Він просто підійшов наступного дня до свого робочого місця, роздивився, із чим можна погратися та про що подумати, а там уже все, що залишилось, щоб погратися та подумати, було так чи інакше пов’язане з бомбою.

Витягнувши мене з-під куща, Анджела спитала, що сталося між батьком та мною. Я все повторював, який він огидний, як я його ненавиджу. Вона мене нашльопала. „Як ти смієш казати таке про свого батька? – сказала вона. – Він один з найвидатніших людей в історії! Сьогодні він виграв війну! Чи ти второпав? Він виграв війну!“