Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

28 на 29 ноль п'ятого на фасадной стєнє вверєнного мнє гуртожітія бил сожжон государственний флаг есесесер. Якоби по неосторожності прі масовом бросанії с окон зажжонних газет в связі с побєдой кієвского Дінамо в футбольном чемпіонатє. Даже єслі ето і плод разгільдяйства, оно преступно по суті і кроєт в сєбє політіческій подтєкст. Ізходя із етого, совєт гуртожітія постановіл лішіть всєх подозреваємих в содєянном права прожіванія. Спісок прілагаєтся. Деньгі, уплоченниє вперьод, не возвращаются».

Я в списку був тринадцятим. Ну, звісно, яке ще могло мені випасти число!?

«Давай-давай! — Скурпульон перейшов на ти. Як ще звертатися до бездомного? Мабуть, уже знав, що я й безробітний. — І скажі спасібо, что на дворє сейчас другоє время, а то загрємєл би ти годков етак на петнаццать, а может, і вовсє стал би под стєнкой, на которой флаг вісєл…»

Я не подякував, бо мене не зворушував час надворі. Зате надворі було більше повітря, якого мені гостро забракло. І я хиткою тінню просочився крізь залізну вертушку дверей.

На вулиці чомусь обернувся і глянув на стіну. Там із закіптюженої цівки звисав новенький шовковий стяг. Скрупульон ревно стежив, щоб прапори обабіч центрального входу висіли завжди — і в свята, і в будні. Один із них згорів і був замінений на новий. Зате в мене продовжувало щось горіти всередині. Діймала згага і спрага. Я рушив до кіоску. Тут мене наздогнала вахтерка і мовчки простягла папірець. Телеграма. Я пробіг очима бліді, танцюючі рядки: «Військових маневрах Двіна загинув…»

Я не хотів читати далі, зібгав папір у жмені, ніби його не було. Ніби адресувалося не мені — я ж не живу в цьому гуртожитку. Я знав, хто міг загинути на Двіні. Недавно він написав мені звідти листа. Найближчий мій друг, ще зі школи. І в університет ми поступили разом. Вірніше, він пристав до мого вибору. Щоб не розлучатися. Хоча це було не зовсім його. Чи то пак, зовсім не його. Тому після університету й завербувався в армію офіцером політвідділу — відвойовувати свою долю. Не хотів більше дурити себе, «дотягуватися» до мене…

А моє серце, мабуть, таки належало трьом: слову, їй і йому, моєму сердечному другові. Тоді я ще не знав простої істини, що особисте щастя — це спілкування з близькими тобі по духу. І давнє слово «совість» це і є «вість» про існування десь спорідненої душі, про пов'язаність вашу невидимими нитками. І що правдива радість — це радість у бутті іншого. Со-вість: со-братня, со-радісна вість, що йде від душі до душі…

Мені це невдовзі відкрив чоловік, що називав себе Світованом. І ця повість, власне, про нього.

Нас б'є те, що найдорожче для нас. Слова на сірому поштовому папері добили мене остаточно. Коли нас заскакує якийсь клопіт, ми спрямовуємо на це весь душевний захист. Коли навалюються враз два лиха — душа розривається між ними. А коли одночасно три-чотири — душа завмирає в сум'ятті. Вона не готова до такого напору. Недаремно Вчитель заповідав нам: кожному дню — своя злоба. Приймай не більше одного клопоту. Якби ми були добрими учнями!..

Я пішов набережною. Ріка текла в один бік, людський потік — в інший. Липи скрадливо шуміли щось про своє. Ріка нагадала мені, що я хочу пити. І я зійшов через борщівник до зарінку й напився навколішки, як звір. Вода принесла на мить якусь ясність. Я зрозумів, що не маю куди йти. І не хочу. Я ліг у траву і заплющив очі, бо повікам було важко навіть кліпати. Нічого не думалося, спалахували й мерехтіли якість обривки картин, тіснили одна одну, зливалися, палили мозок. Потім я спав. Довго спав — решту дня, вечір і цілу ніч. Але сон цей не був сном — я все приявно чув, що чинилося довкола. Часом я розплющував очі. Трава холодила тіло, одяг був мокрий від роси, і розпашіле обличчя було мокре. Я облизав губи — солоні. Значить, це була не роса, а сльози. Я плакав, хоча раніше думав, що вже розучився це робити. Я лежав за крок від ріки, і з моїх очей текла інша ріка, що починалася десь у задубілих грудях, у скам'янілій душі. Ріка гіркоти.

Потім прийшло щось живе, обережно дихнуло мені в лице, облизало його. Гумові губи, шерехатий лагідний язик. Пес, а радше кінь чи баран, — ці тварини люблять сіль. Гіркої солі на моїх щоках було для них доста. Я не ворушився, прикидався мертвим. Особливо й прикидатися не було потреби. Тварина пішла собі, а я добував ніч. Ніч, що дніла в мені і не віщувала ніякого просвітку дня.

Але день прийшов. Перший промінь лизнув росяні стебла, ковзнув моїм остудженим чолом, зарожевив пергамент повік. Зацокали об бруківку підбори перших пішоходів. Я зібрався на силах і підвів своє очужіле тіло. Треба було кудись рушати. Мабуть, на вокзал. Людина, яка не знає куди йти, йде на вокзал.

Неподалік від гуртожитку першим, кого я зустрів, був Толя. Ми жили в одному блоці. Він вертався з нічної зміни. Неголений, невиспаний, але з незмінним блиском в очах. Толя був інженером і комсоргом, з тієї ж когорти непримиримих, що й мій герой-афганець, з якого і зчинилася ця шура-бура.

— Старий, я про все в курсі, — крикнув Толя звіддалік. — Що тут скажеш? Я не люблю лірики, мені легше пояснювати речі фізикою, законом опору матеріалів. Ти перейшов температурну межу, перегрів систему. От вона й витискає тебе із себе…

— Ну і що в такій ситуації радять твої Менделєєви-Клапейрони? — мляво запитав я.

— Що? Потрібно тимчасово випасти в осад, щоб набути нової концентрації. Сісти на дно.

— Вважай, що я вже на дні, — зітхнув я. — На дуже глибокому дні.

— Чому такий похмурий тон? Інколи впасти на дно потрібно для того, щоб відштовхнутися від нього.

— Це філософія тих, хто весь час на плаву.

— Це філософія мого діда. Послухай… — пісне з ночі обличчя Толі посвіжіло радістю. — Дід — ось у кого тобі можна перекантуватися. Ви обоє німураки, зайвим словом один одного не притісните. Та й дід більше в хащах пропадає, ніж дома. У нього спокійно, ніхто туди не потикається. Читай собі, пиши, горобцям дулі показуй.

— Що за дід? — поцікавився я для годиться.

— Дід Андрій. Правда, він мені не зовсім дід — бабин брат. Та ти його знаєш. Ми з ним щепили на дачі твого редактора дички. Ти ще тоді сказав: «Дідо-Всевідо, як із