Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

був такою людиною, яка могла б зникнути з лиця землі, розірвати всі зв’язки, припинити спілкуватися — принаймні, точно не назавжди. Так, того літа Денні не поїхав із сім’єю до моря, проте він все одно не зробив би цього, оскільки йому треба було заробити кишенькові гроші на майбутній навчальний рік. Як було відомо родині, Денні навчався в коледжі св. Ескіла у Міннесоті.

Однак він зателефонував у вересні, на початку навчального року, і сказав, що йому потрібні гроші на підручники.

На превеликий жаль, удома на той момент був лише Ред, тому їхня розмова не вдалася.

— Що він сказав? — запитала Еббі. Ред відповів, що їхній син просив гроші на підручники.

— Але я сказав йому, — розповідав чоловік, — щоб він купував підручники за власні кошти.

— Я про вашу попередню розмову, — сказала Еббі. — Ти вибачився? Пояснив, що мав на увазі? Спитав його що-небудь?

— А… Ми навіть не говорили про це, — повідомив Ред, опустивши голову.

— Знову? Реде! Це… це твоя класична поведінка! Син повідомляє, що він гей, а сім’я поводиться так, неначе їй байдуже.

— Що ти від мене хочеш, Еббі? Якщо тебе це непокоїть, перетелефонуй йому. Поговори із сусідом по кімнаті.

Еббі завагалася.

— І яку причину свого дзвінка мені вигадати?

— Що тобі кортить його допитати, — усміхнувся Ред.

— Почекаю, поки Денні сам мені зателефонує, — вирішила вона.

Але коли він знову зателефонував — а це сталося десь через місяць чи навіть більше — вони говорили про його приїзд на різдвяні канікули. Він сказав, що приїде в інший день, ніж обіцяв, оскільки спочатку йому треба поїхати у Гіббінґ, де живе його дівчина. Дівчина!

— Що я мала сказати? — розвела руками Еббі. — Лише «добре, побачимося».

— Справді, люба, що ти могла сказати? — погодився Ред.

Він не згадував більше про Денні, але Еббі ледь стримувала емоції всі ці тижні перед Різдвом. Їй просто уривався терпець нарешті про все дізнатися. Інші члени родини обходили її з побоюванням. Хоча нікому не було відомо про заяву Денні, що він гей — Еббі та Ред вирішили не розповідати про це без його дозволу — усі розуміли, що щось сталося.

Для себе Еббі вирішила, що обов’язково відверто поговорить із сином віч-на-віч.

Уранці, у день приїзду Денні, батьки отримали лист з університету Ескіла, у якому їм нагадували умови контракту: Вітшенки зобов’язані сплатити кошти за наступний семестр, незважаючи на те, що Денні відрахований.

— Відрахований, — повторила Еббі. Саме вона відкрила лист, хоча його уважно читали обоє.

Еббі вчитувалася у кожне слово. Денні відрахувався з університету! Він був відрахований. Він відрахувався навіть із власної сім’ї, уже багато років тому. Який ще підліток із родини середнього класу жив так, як Денні, — переїжджаючи з місця на місце, неначе волоцюга, не повідомляючи про це батькам і зв’язуючись із ними лише тоді, коли він того захоче, при цьому не даючи їм можливості самим вийти на зв’язок? Як так сталося? Усім своїм іншим дітям вони не дозволяли так поводитися. Ред та Еббі у відчаї глянули одне на одного.

Цілком зрозуміло, що головною темою усіх різдвяних свят стало відрахування Денні з університету. Він вирішив, що університет — це марнування грошей. Це і було все його пояснення, і він гадки не мав, чим хоче займатися у житті. «Можливо, відновлюся через рік чи два», — сказав він. Тож його заява про гомосексуальність просто забулася.

— Тепер я розумію, — сказала Еббі після свят, — чому більшість сімей робить вигляд, що не помічає заяв своїх дітей.

— Угу, — байдуже відповів Ред.

Серед чотирьох дітей Реда та Еббі Денні вирізнявся особливою вродою. Шкода, що така зовнішність не дісталася дівчатам.

Денні мав пряме чорняве волосся, як у всіх Вітшенків, вузькі блакитні очі, проникливий погляд та витончені риси обличчя. Шкіра була трохи темнішою, ніж у інших, тому все це естетично гармонувало. Але було у його обличчі щось таке — якісь неправильні лінії чи асиметрія — що заважало йому бути по-справжньому привабливим. Люди, які відмічали його красу, робили це із запізненням, дивуючись власному відкриттю і пишаючись своєю проникливістю.

Денні з’явився на світ третім. На той час Аманді виповнилося дев’ять років, а Дженні — п’ять. Можливо, хлопцю було складно мати двох старших сестер? Принизливо? Чи страшно? Дівчата були дуже самовпевненими, особливо Аманда, яка любила командувати.

Але від уваги Аманди Денні вдалося легко відкараскатися, а з шибайголовою Дженні він завжди був лагідний. Тому тут не було жодних тривожних дзвіночків. Але Стім!.. Він з’явився, коли Денні виповнилося чотири роки. Можливо, у цьому криється причина. Стім був дуже хорошою дитиною. Таких дітей можна часто помітити на вулиці чи дитячому майданчику: слухняний, із м’яким характером — йому навіть не треба було старатися.

І не те щоб Денні був поганим хлопчиком. Зовсім ні! Часом він був щедрішим від усіх трьох. Якось він обміняв свій новий велосипед на кошеня, намагаючись втішити Дженні після смерті її улюбленої кішки. Денні ніколи не дражнив інших дітей і не влаштовував істерик.

Проте він був занадто стриманим і мовчазним. Інколи він настільки заглиблювався у себе, що його обличчя завмирало і ніхто не міг достукатися до нього. Здавалося, Денні переживав внутрішній спалах гніву, злість вирувала всередині, заморожуючи його. Ред у таких випадках зазвичай просто махав на нього рукою і йшов геть, хоч Еббі не дозволяла йому цього. Вона просто повинна була допомогти. Вона завжди хотіла, щоб її близькі були щасливими.

Одного разу у продуктовому магазині, коли Денні невідомо чому був сумний, із магнітофону залунала улюблена пісня Еббі «Гарні вібрації». Вона почала підспівувати, схопила Денні за руку і почала танцювати навколо нього. Син відреагував неочікувано: він розвернувся і мовчки пішов до відділу супів, засунувши руки до кишень і не озираючись на матір. Вона просто хотіла пожартувати, а Денні зробив із неї дурепу, дивився на неї, наче на божевільну!

Йому було лише дев’ять чи десять років — у такому віці син зазвичай не соромиться своєї матері. А Денні соромився із самого дитинства. Еббі казала, що він поводився так, неначе вважав, що йому дісталася неправильна мама, і вона не може бути йому рівнею.

Ред намагався її втішити, і його улюбленою фразою була: «Не вигадуй дурниць, кохана». Так-так, Еббі знала, що це дурниці. Вона мала на увазі інше, не те, як це прозвучало.

Еббі періодично телефонували вчителі і просили прийти у школу, щоб поговорити про сина. Темою розмов завжди була неуважність, лінь або легковажність Денні, але аж ніяк не відсутність здібностей.

Насправді, після третього року навчання Денні перевели на один клас вперед, вважаючи, що йому під силу виконувати більш складні завдання. Але це виявилося великою помилкою, оскільки так він став ще більш замкнутим. Кілька друзів, яких він мав, справляли сумнівне враження — це були хлопці не з його школи і щоразу, коли вони з’являлися у їхньому домі, усі почувалися незручно.

Часом бували моменти просвітлення. Якось