Артем Чапай - Понаїхали

— Голова, морди ховаємо? — запитав Мейдин.

— Я ховаю, я манав, щоб батя спалив.

Кокос обличчя не закривав, а Сергiй i Мейдин на ходу закрили обличчя хустками бiлосадського футбольного клубу «Машбуд». Їхнiй мiсцевий олiгарх Iгор Наговiцин, мужик, хоч i перевiв завод на сокращьонку, а команду тримав. Малого Кокоса малi взагалi вважали, що «Машбуд» — найкраща команда, яка досi не чемпiон тiльки тому, що кроти купили всiх суддiв, а в командi у кротiв самi бразильцi та iнша циганва. Правда, недавно i Наговiцин купив у «Машбуд» одного бразильця. Цей факт малi зневажали.

Малих пiд горiхом у дворi хрущовки виявилось уже з десяток. Прийшли з iншого боку.

— Бля, якi малi, — сказав Мейдин.

У половини хлопцiв теж були на обличчях футбольнi фанатськi хустки з написом Bily Sad.

— Здоров! — сказав Сергiй.

— Здоров. Здоров, Голова. Здоров, — сказали новi малi.

— Готовi давити хачiв?

— Всiгда готовi, — сказав один з малих.

Вiн зробив пiонерський жест, i двоє iнших малих засмiялися. Кокос хмикнув:

— А мамцi не розкажете?

Троє малих, як по командi, сплюнули перед собою на землю, а один тихо сказав:

— Да пашол ти.

— Та вiн жартує, — сказав Сергiй. — Кокос, от нафiга?

— Ладно, ладно.

— Тiльки щоб рєзко i чьотко.

— Та ясно, — сказав за всiх малий, який щойно послав Кокоса.

— То впiрьод.

Вони вирулили з-за хрущовки й пiшли дворами до фiзико-технiчного лiцею. Сергiй вийшов на вiдкрите мiсце й зiщулився. Вiн глянув праворуч на їхнє вiкно. Вiд вiкна тридцять метрiв до лiцею, але мiж вiкном i лiцеєм росло дерево горобини. Дерево ще голе, але гiлки густi. Сергiй дивився на вiкно, але вiкно здавалося чорним i вiдблискувало. Сергiй не мiг побачити, чи сидить там батя, чи бухає свiй молдавський коньяк. Ха, батя вдає, що чай вiн любить. Кожну стопку запиває. Мудила кончєний. Ну i фуй з ним, якщо побачить.

Група просочилася крiзь напiввiдкриту хвiртку на подвiр'я лiцею. Вони швидко пiдiйшли до щогли з азербайджанським прапором. На сусiднiй висiв нацiональний прапор — яке принизливе сусiдство.

Фiзико-технiчний лiцей у Бiлому Саду трохи спонсорував азербайджанський уряд Алiєва. Iмiджевий проект Алiєва-батька, який продовжив продовжувач династiї: Алiєв-син поставив усерединi лiцею бюст батька. Але цей iмiджевий проект Алiєвих не на всiх спрацював. Наприклад, i Сергiй, i Мейдин з Кокосом, i всi малi поголовно були впевненi, що прапор — вiрменський. Ну, як. Вони не дуже замислювались: Голова сказав хачi, значить хачi. Вони взагалi не розрiзняли азербайджанцiв i вiрменiв.

Малий Кокос визирнув з-за рогу:

— Голова!

Сергiй рухом пiдборiддя й очима запитав: що?

— Давайте рєзко. Марфа вже суне.

— Мейдин, давай.

Мейдин, найхудiший i найшвидший з них, спробував залiзти на щоглу. Вiн звивався худим тiлом навколо слизького металу, але ковзав. Сергiй i Кокос пiдсадили його до нижнього колiщатка блоку, яким пiднiмають прапор. Колiщатко зробили високо, щоб з землi без драбини не дiстали. Але Мейдин уже там. Зачепився за колiщатко краєм стопи й, однiєю рукою тримаючись за щоглу, iншою потягнув за трос, опускаючи азербайджанський прапор. Колiщатка блоку дико завищали. Рiзкий високий звук, вiд якого хочеться ввiбрати голову в плечi.

— Що ви робите?!!

Мейдин здригнувся й вiд несподiванки ледь не випустив щоглу.

Марфа вже стирчала у дверях. Один з малих, правда, встиг намалювати свастику на табличцi з азербайджанською мовою, що висiла на коледжi.

Мейдин ще раз потягнув трос, колiщата знов завищали. Вiн здер прапор, кинув його вниз i зiстрибнув слiдом з двометрової висоти. Мейдин приземлився, як жаба: широко розставивши ноги, присiв, аж поки не торкнувся руками землi. I зразу з низького старту ломанувся крiзь хвiртку, слiдом за своїми. Вiд рiзкого зусилля у нього гупало у вухах.

Мейдин за два стрибки наздогнав своїх.

Сергiй пiдхопив скинутий прапор i побiг, але вiдбiгши, обернувся до Марфи. Марiя Федорiвна не впiзнала сусiда, бо Сергiй Ткачук був у масцi. Сергiй теж трохи злякався i, щоб не показати цього, розреготався в бiк Марфи. Отак: «Го-го-го!». Власний смiх здався йому нещадним, безжальним, знущальним i ще якимось там. А головне — дуже мужнiм.

— Я знаю вас! Я запам'ятала! — волала Марфа їм услiд.

На понт бере, подумав Сергiй. Але стало трохи неспокiйно.

Тепер, вiдбiгши, вони пiдкреслено не поспiшали. Вiдходили органiзовано. Сергiй уже пройшов, як вiн казав собi подумки, зону обстрiлу. Тобто мiсце, звiдки батя мiг помiтити його з вiкна.

Малi, вiдходячи, почали скандувати:

— Бiлий Сад! Бiлий Сад! Бiлий, бiлий, бiлий!

А потiм i просто:

— Дави хачiв! Дави хачiв!

Цю кричалку переробили з футбольних типу «дави кротiв» (про сусiдiв-шахтарiв), «дави хохлiв» (про столичних футболiстiв i вболiвальникiв), «дави жидiв» (про портових) i так далi. Чужi вболiвальники мали таку ж кричалку i про Бiлий Сад. Але не звучало. Ну що це таке: «дави село»? Бiлий Сад — нiяке не село, а велике промислове мiсто. Взагалi-то бiлосадських у колах вболiвальникiв називали «трактористи», бо Бiлосадський машинобудiвний завод колись на весь совок був вiдомий тракторами «Бiлий Сад». Але «трактористiв» у кричалку не запхаєш — i скоротили до «село».

Малi перестали скандувати, вийшовши з дворiв на проспект. Сергiй нiс захоплений трофей пiд курткою. Вiн повiв усiх у закинуту промзону, де в докризовi часи був чи то гараж, чи рембаза. Решта пройшли за ним крiзь бетоннi стiйки, де колись були ворота. Повз обкришену цегляну стiну дiйшли до бетонного майданчика, де колись була яма для ремонту вантажiвок. Пiд стiнами уривки газет, бо в гаражi часом ходили в туалет. Яму до половини заповнювала коричнева вода, перемiшана з машинним мастилом.

Сергiй кинув прапор у куток, залiз рукою в штани, нiби знехотя, щоб випендритись перед малими, й перший помочився на прапор. За ним це зробили Кокос, Мейдин, малий Кокос, а далi малий, який послав Кокоса, i решта малих. У деяких малих не вийшло, бо не було чим, i решта глузували з них.

Вони планували спалити азербайджанський прапор, але нiхто не подумав, як тепер пiдняти мокру брудну ганчiрку, тож лишили її там, на бетонi.

— До нової акцiї, — прощався Сергiй з малими на виходi з гаражiв. — Вона буде кручє.

Малi пiшли з братом Кокоса по проспекту в бiк центра. Вони трималися зграєю, щоб почуватися сильнiшими.

— Дєцкiй сад, — сказав Кокос, дивлячись їм услiд.

Сергiй подумав, що вiн про акцiю, й поспiхом сказав:

—