Кетрін Стокетт - Прислуга

— Мамо, гадаю, ти недоїдаєш, — продовжує міс Гіллі. — Та Мінні не годує тебе, щоб поцупити ті фамільні цінності, які я залишила. — Міс Гіллі зривається з крісла. — Мені треба до туалету. А ви ще побачите, що вона помре від голоду.

Коли міс Гіллі виходить, міс Волтер досить тихо бурмоче:

— Закладаюся, що ти на це лише чекаєш.

Усі вдають, наче не розчули. Краще я зателефоную сьогодні Мінні та переповім слова міс Гіллі.

На кухні, у своєму високому кріслі, Крихітка розмазала по личку фіолетовий сік. Тільки-но я заходжу, вона всміхається. Вона не галасує, поки сидить сама, проте я не хочу покидати її наодинці надовго. Знаю, що доки мене немає, вона не зводить з дверей погляду.

Я пещу її маленьку м’яку голівку й повертаюся до роботи, щоб налити чай із льодом. Міс Гіллі вже на своєму місці, здається, знову чимось незадоволена.

— Гіллі, краще тобі було скористатися гостьовою ванною кімнатою, — каже міс Ліфолт, перетасовуючи свої карти. — Ейбілін прибирає в задній частині дому аж пополудні.

Гіллі піднімає підборіддя. Потім вона видає одне з її «а-ха». І, у такий спосіб, начебто делікатно прочищуючи горло, привертає їхню увагу, а вони про це навіть не здогадуються.

— Але до гостьової ванної кімнати ходить прислуга, — промовляє міс Гіллі.

На якусь мить усі затихають. А тоді міс Волтер киває, ніби це все пояснює.

— Вона засмучена, бо негритянка користується внутрішньою ванною кімнатою, як і ми.

О ні, знову, тільки не це. Усі вони дивляться, як я складаю срібло до шухляди в буфеті, і я розумію, що мені час іти. Та доки кладу останню ложку, міс Ліфолт міряє мене поглядом і наказує:

— Ейбілін, принеси ще чаю.

Іду, як вона й звеліла, хоч їхні чашки наповнені по вінця.

Із хвильку стою на кухні, та мені там нічого робити. Потрібно повернутися до їдальні, закінчити зі сріблом. І ще нині треба серветки перебрати в шафці, що в холі, якраз поблизу того місця, де вони сидять. Я не хочу стирчати допізна лише тому, що міс Ліфолт грає в карти.

Чекаю кілька хвилин, протираю робочу поверхню. Даю Крихітці шматочок шинки, який вона жадібно ковтає. Нарешті вислизаю в коридор, молячись, щоб мене не побачили.

Усі четверо тримають однією рукою цигарку, іншою — карти.

— Елізабет, якби ти мала вибір, — чую голос міс Гіллі, — хіба ти не хотіла б, щоб вони справляли нужду поза домом?

Дуже тихо я висовую шухляду із серветками, більше стурбована, щоб міс Ліфолт не вгледіла мене, ніж їхньою балачкою. Для мене ця розмова — не новина. У всьому місті є туалети для темношкірих, як і в більшості будинків. Але я помічаю, що міс Скітер спостерігає за мною, і тремчу від думки, що зараз мені перепаде на горіхи.

— Заявляю одну чирву, — озивається міс Волтер.

— Не знаю, — вагається міс Ліфолт, похмуро туплячись у свої карти. — Ралі тільки починає власну справу, а через півроку потрібно сплатити податки… Зараз із грошима в нас сутужно.

Міс Гіллі говорить повільно, наче намазує глазур на торт.

— Просто скажи Ралі, що кожен пенні, витрачений на таку вбиральню, він відіб’є, коли ви продасте цей будинок. — Вона кивнула, мовби погоджуючись із собою. — Усі ті будинки, що зараз­ будують, без приміщення для прислуги? Це ж просто небезпечно. Усі знають, що вони носії інших видів захворювань, ніж у нас. Подвою.

Беру купку серветок. Не знаю, чому, але раптом я хочу почути, що на це відповість міс Ліфолт. Вона мій бос. Гадаю, кожному цікаво, що про них думає їхній бос.

— Було б добре, — погоджується міс Ліфолт, злегка затягуючись цигаркою, — якби вона не користувалася тим, що в будинку. Ставлю три піки.

— Саме тому я розробила «Санітарну ініціативну норму для прислуги», — додає міс Гіллі. — Як засіб профілактики за­хворювань.

Дивно, як стислося моє горло. Соромно, що колись давно я навчилася стримувати емоції.

Міс Скітер, здається, справді заплуталась.

— Для прислуги… Що-що?

— Законопроект, який вимагає, щоб у кожному будинку для білих була окрема вбиральня для темношкірої прислуги. Я навіть повідомила про це головного санітарного лікаря штату Міссісіпі, щоб глянути, чи схвалить він цю ідею. Я пас.

Міс Скітер, вона втупила погляд у міс Гіллі. Кладе карти лицьовим боком догори й так буденно промовляє:

— Гіллі, може, просто збудуємо туалет на вулиці для тебе.

Боже праведний, ото тихо стало.

Міс Гіллі каже:

— Гадаю, тобі не треба так жартувати про ситуацію з темношкірими. Якщо й надалі хочеш залишитися редактором вісника нашої Ліги, Скітер Фелан.

Міс Скітер захихотіла, але запевняю, їй не до сміху.

— Що, ти б… вигнала мене? Бо не погоджуюся з тобою?

Міс Гіллі підняла брови.

— Я робитиму все, що повинна, щоб захистити наше місто. Мамо, твоя черга.

Я йду на кухню та не виходжу, допоки не чую, як зачиняються двері за міс Гіллі.

Упевнившись, що міс Гіллі пішла, саджу Мей Моблі в манеж, витягую смітник на вулицю, бо сьогодні буде вантажівка. На почат­ку під’їзної дороги міс Гіллі та її божевільна матуся ледь не збивають мене своєю машиною, а тоді дружно гукають, що їм прикро. Повертаюся до будинку рада, що мені не зламали обидві ноги.

Заходжу на кухню, а там міс Скітер. Вона сперлася на стіл, погляд серйозний, серйозніший, ніж зазвичай.

— Гей, міс Скітер. Вам щось подати?

Вона поглядає на дорогу, де міс Ліфолт розмовляє з міс Гіллі через віконце автомобіля.

— Ні, просто… чекаю.

Протираю тацю рушником. Крадькома зиркаю на неї, вона все ще схвильовано дивиться крізь вікно. Вона не схожа на інших панянок, така висока. І в неї такі високі вилиці. Опущені вниз блакитні очі надають їй сором’язливого вигляду. Тут тихо, чути лише маленьке радіо на столі, налаштоване на євангельську станцію. Хай би вже йшла звідси.

— Ви слухаєте проповідь пастора Гріна по радіо? — запитує вона.

— Так, мем.

Міс Скітер ледь усміхається.

— Це так мені нагадує мою няню.

— О, я знала Константін, — мовлю.

Міс Скітер зосередилась на мені.

— Вона виховала мене, ви це знали?

Я киваю, шкодуючи, що розтулила рота. Про цю ситуацію мені відомо занадто багато.

— Я намагалася дістати адресу її сім’ї в Чикаго, — продовжує вона, — але ніхто її не знає.

— Я також не знаю, мем.

Міс Скітер знову переводить погляд на вікно, на «б’юїк» міс Гіллі. Вона ледь помітно похитує головою.

— Ейбілін, та розмова… Я про те, що сказала Гіллі…

Беру чашку для кави, починаю інтенсивно протирати.

— Хотіли б ви… щось змінити? — запитує вона.

І я нічого не можу із собою вдіяти. Я недвозначно витріщаюся на неї. Тому що це одне з найбезглуздіших запитань, які мені доводилося чути. У неї розгублений, незадоволений вигляд, наче вона посолила каву