Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Пробач, – вона засміялася. – І менше базікай. Ти ж знаєш, я плітками не цікавлюсь.

-Звідки ти знаєш, що це плітки? – набурмосилася Катрін.

-Якщо це пов’язано з Відступниками, то інакше й бути не може. – Дівчина закотила очі. – Вся інформація про них доходить через двадцять п’яті руки і починається словами «Мені сьогодні на перерві сказали…».

-Але ти все ж послухай, – Катрін уже тягнула її до приміщення Університету, не замовкаючи ні на мить. – Ти хоч почула, що є нові Наставники і Відступники?

-Наша пісня гарна, нова, починаймо її знову, – захихотіла вона. – Ну, давай, співай мені про Нього. Він високий, широкоплечий, смаглявий, у нього неймовірні очі, і він дуже милий?

-Звідки ти знаєш? – Катрін насуплено глянула на неї. – Ти ж казала, що не бачила нових Наставників…

-Так він ще й Наставник? – вона осудливо похитала головою. – Ти з глузду з’їхала. А я не казала, що не бачила новеньких. Просто в тебе таким описом починаються геть усі пісеньки про неземне кохання, яке, зрештою, виявляється черговим покидьком. Тому будь обережною, одна справа, якщо той покидьок – це хтось зі студентів, зовсім інша, якщо він Наставник.

-Відколи ти стала такою розсудливою? – Катрін із подивом на неї глянула.

-Відтоді, як ти почала западати на Наставників.

-Досить це повторювати, – засичала сестричка. – Бракувало ще, щоб почув хтось із…

-Наставників? – зареготала вона.

-Іди ти… на заняття, – буркнула Катрін і першою зайшла в аудиторію – величезний зал із колонами, кінець якого ніколи не освітлювали – не було потреби, усі студенти сиділи на перших чотирьох рядах.

Дівчина зайшла слідом за сестрою і попрямувала до свого місця на останньому ряду, коли…

-Гей, Рокована! – загиготів чийсь голос. – Багато демонів сьогодні побачила? Йди до ме-ене-е… - Бездарно пародіював він тих огидних створінь, яких вона побачила вперше тоді в Дзеркалі.

Харпер. Хто б іще міг? Гора м’язів і, здається, одна звивина у мозку. Та, що ділить його навпіл. Демони… Кажуть, він і досі не побачив жодного. Мабуть, тому він так біснується.

-То що, Рокована? – продовжував Харпер під акомпанемент іржання своїх прихвостнів. – Бачила їх і сьогодні? Вони на тебе нападали? Чи наказували когось убити?

А це він даремно. Вона ж і досі пам’ятала, як тихенька і непомітна Маріон убила двох однокурсників і, мабуть, убивала б і далі, якби її не схопили Наставники. В їхніх руках вона колотилася, як біснувата, а, може, і була такою, бо голос, який ривками виривався з її горлянки, не був голосом Маріон:

-Мені сказали… Убити… Убити всіх…Всіх… Ви жертви…

Той голос досі відлунює в її вухах. Маріон була її подругою.

Не кажучи ані слова, вона кинула рюкзак на свій стіл, а тоді схопила перше, що трапилось їй під руку – олівець.

Вона бачила все, ніби збоку. Ось вона повільно підходить до Харпера. Той, здається, ще не розуміє, що варто було б замовкнути.

-Рокована. Казали вони тобі когось уб…

Нелюдський крик болю потряс аудиторію. Харпер горлав, наче різаний, а з його передпліччя вістрям донизу стримів олівець.

-Рубі! – мов крізь сон чує вона. – Рубі, не роби цього! Він того не вартий…

-Вони нічого мені не наказують, - з холодним спокоєм пояснила вона однокурсникові. Його обличчям котилися сльози. – Вони просто набридають інколи, як і ти. Вловлюєш паралель? – вона висмикнула з його руки олівець і попрямувала назад до свого місця. Олівець полетів до урни, вона витягла ручку, зошит, втупилася поглядом в парту.

Рокована…Так називають тих, хто побачив демонів у Дзеркалі. З першого разу. Річ у тім, що в той раз не лише вони дивилися на демонів. Ті теж дивилися на них. І бачили. І у кожного Рокованого був свій демон. Який таївся десь, але який обов’язково прийде. І ніхто ніде не був у безпеці. І довіряти не можна нікому. Демон міг виявитися будь-де.