Михайло Андрусяк - Останній цикл Друїда, Михайло Андрусяк

Я скрикнула — не від страху, а від несправедливості.

— В яблучко, Рейн! Хай ця потвора горить! — вигукнув один із них, сміючись.
Його голос був рваним, ворожим, байдужим до всього, що жило в цьому лісі.

— Беріть вовків! Королю потрібне хутро лютововків! Без них ми не повернемося. Кінчай з вовченятами — підуть на взуття для Його Величності! — наказ пролунав, як удар обухом по кореню життя.

Мої ліани ослабли. Тіло зраджувало мене. Полум’я виїдало внутрішнє світло.
Чужинець вирвався. Його рух був цілеспрямованим, безжальним.
Він підійшов до нори, і, не вагаючись, замахнувся списом.

Раз.
Два.
Три.

Вовченята навіть не встигли прокинутись.

— Нііііі! Що ви робите?! — мій голос зірвався в крик.
— АААААААААА!!!

Біль розірвав мене зсередини. Не лише тілесний — біль глибший, біль циклу, який зламали.
Моя рука тремтіла, дотикаючись до землі, але вона вже не відповідала. Я впала, мов зламане гілля, і корчилась на траві, яка вже починала чорніти від полум’я, що охопило мене.

Гнів...
Сльози...
Лють...
І щось інше — темне, незнане — почало рости всередині.

Вони йшли. Спокійно. Байдуже.

Забрали тіло вовчиці — мертве, але ще тепле. Забрали вовченят, мертвих, зламавши їхні тіла, мов гілки, що не встигли зазеленіти. Несли, як трофеї. Як хутро. Як речі.

— Це і справді магічний ліс.
— Ми сюди ще повернемось.
— Його Величності сподобається те, що тут можна знайти… — говорили вони, зникаючи між дерев, ніби їх вів сам демон війни.

А я лишилась.
Лежала на землі, обгоріла, з тілом, схожим на зотліле коріння. Я не могла поворухнутися. Весна більше не говорила зі мною. Ліс — не чув.
Він не впізнавав мене.
Я стала уламком. Порожнечею.

— ПОВЕРНЕТЕСЯ!..
— ААААААААА!!! ПОВЕРТАЙТЕСЯ!!! — крик вирвався з мого згорілого горла. Він був нелюдський. Непритаманний Друїдці. Це був крик душі, яку вирвали з циклу.

Я не могла це так залишити.
Моя кров палала гнівом, що не мав форми. Я знову торкнулась землі — але цього разу не для зцілення. А щоб закликати його.

— Нокріс... — прошепотіла я.

Тиша. Потім тріск гілок.

З тіні старого дерева вийшла постать. Висока, мов стовбур вікового дуба. Вкрита чорним, наче ніч без місяця. На голові — череп оленя, з рогами, що вигинались у всі боки, мов покручене коріння. Очі — порожні. Але вони палали.

— Дрейза… Що ж могло статися, що ти покликала мене… а не свого бога? — його голос не лунав, а стукав у кістки, як барабан далеких богів.

— Вони… — я ледве дихала. — Вони монстри… Вони увірвались у ліс… Вони вбили... Вони повернуться... Допоможи мені...

Я благала. Вперше в житті. Не як друїдка — як розбите серце лісу.

Нокріс нахилив голову, його роги затулили небо.
— Я цього… чекав.
— Твоєї безпорадності. Твого падіння. І твого благання.
— Я дам тобі силу. Але… плата тобі не сподобається.

Я не вагалася. Вогонь у мені вже не палав — він вирував.

— Можеш забрати мене до себе. Забери мою душу, моє ім’я, усе, що забажаєш. Тільки... дай мені змогу помститися.

Гнів говорив за мене. Не весна. Не ліс. Не світло.
Тепер — щось нове.

І саме це щось — знову змінило цикл.

Нокріс мовчки простягнув руку — кістляву, вкрилу тінню. І з темряви, мов з безодні забутих світів, почали вилітати тіні. Вони крутились у повітрі, мов чорні птахи в шаленому вихорі, і почали входити в мене — крізь очі, шкіру, кров. Я відчула, як щось чужорідне, дике, ненаситне — вселилося в мене.

Це була не просто сила. Це була темрява, що мала свій голос, свою волю, свій голод.

— Користуйся… Але пам’ятай — я прийду. І тоді ти заплатиш. — прорік Нокріс.
Його слова звучали, як вирок.

— Хай буде так. — відповіла я.

Моє тіло почало змінюватися.
Шкіра темніла, тріскалась, мов кора, але з неї йшов чорний дим. Волосся стало схожим на попіл і тінь. Очі — світились, як розпечене вугілля. Я підняла руку в небо, і небо здригнулось.

— Закликаю всіх звірів, що досі мають серце лісу! Станьте поряд. Відгукніться на мій клич!

Відповідь не забарилась.

З усіх куточків лісу виринали звірі. Олень із розгалуженими рогами. Вепр з шрамами на боках. Сови, яструби, дикі пси. І, звісно — вовки.

— Дрейза… Що з тобою сталося?.. — загарчав один із ведмедів. Його очі були сповнені страху, змішаного з жалем.

— Я стала сильною. Сильною, щоб дати бій цим монстрам! — промовила я, і голос мій лунав, мов удари грому.

— Ми тебе попереджали… — рикнув найстарший вовк. — Варто було загризти того чужинця. Але… як би там не було — ми з тобою. Ми твоя стая.

Але не всі поділяли мій вибір.

— Ти вже не та, за ким ми йшли. Не наша Дрейза. Ти темна. Ти зла. — мовив ведмідь, зробивши крок назад. — Ми впораємось без тебе. Пробач.

І він пішов. За ним — інші. Кілька оленів, вепрів, птахів — один за одним, тінями у весняному лісі.

Я зціпила зуби. Серце ще боліло — не від рани, а від зради.

— Боягузи. Тікайте. — прошепотіла я, і піднесла руку.

Темна енергія, мов дим із самого підземного коріння, огорнула моїх вовків. Вона проникла в них, спотворила їхню форму — зробила більшими, швидшими, злішими. Їхні очі загорілися кривавим світлом, із пащ потекла чорна слина, гарчання змішалось із виттям. Від них ішов туман, важкий, мов ніч.

Інші звірі здригнулись. Вони не витримали. Ліс більше не співав — він тремтів. Звірина почала розбігатися, втікати в паніці.

А я…
Я стояла серед мертвої тиші.
Дрейза, хранителька весни, тепер несла із собою ношу помсти.

Я стояла серед попелу. Згорілий ліс дихав важко, наче поранене серце, але в його ритмі вже не було страху. Лише очікування.

Навколо мене — мої вовки. Вони кружляли мовчки, мов тінь, кожен їхній крок не залишав сліду, лише напругу в повітрі. Вони чекали. Не їжі. Не сигналу. Вони чекали наказу. І знали, що він буде кривавим.