Михайло Андрусяк - Останній цикл Друїда, Михайло Андрусяк

Я опустила руку до землі, провела пальцями по моху, торкнулась коріння. Закрила очі.
— Що ти приніс із собою, мандрівнику?.. — прошепотіла я.

У відповідь земля затремтіла.

Короткий імпульс. Наче серце лісу дало збій.

Йшов час.
Промайнув березень — повільно, мов ліс сам вагався, чи вартує знову довіряти сонцю. Та коли нарешті прийшов квітень, весна розквітла на повну.

Природа розгорнулась, як стара книга, яку відкрили на улюбленій сторінці.
Квіти вкривали галявини, мов яскраві сни. Пташки збудували нові гнізда, а річка, звільнена від криги, співала знову.
Гармонія… повернулась.

Чужинець не з’являвся.
Жодного сліду. Жодного сліду в ґрунті, жодного запаху на вітрі. І навіть вовки мовчали — ніби ця подія зникла з пам’яті лісу.

Але я пам’ятала.

Я знала: хоч рівновага і відновилась, її коріння були надто крихкими. Наче скло, з якого витерли тріщину, але вона все одно десь там є — під поверхнею.

Та тиша, що прийшла разом із квітнем, була оманливою. Ліс дихав рівно, природа заспокоїлася, пісні птахів лунали без страху, а вітер ніс аромат свіжого листя й квітів. Але я відчувала — під цією гармонією щось тремтіло. Немовби весна лише прикривала тріщину в циклі, що досі не загоївся.

Перш ніж я змогла це осмислити, я зупинилась. Невидима хвиля пробігла землею, торкнулась коріння, пройшла через мій хребет і завмерла в грудях. Небезпека. Я не знала, звідки вона йде, не могла назвати її природи, але відчувала її так чітко, як власне дихання.

Я приклала долоню до стовбура старого дуба. Його кора була гарячою — як у живої істоти з лихоманкою. І я зрозуміла: ліс сам веде мене. В його серці коїться щось, що не має бути тут.

Не зволікаючи, я рушила туди, куди тягнуло відчуття. Бігла поміж дерев, які схилялися, мов визнаючи мій поспіх, перестрибувала через вузькі потоки, що дзюрчали тривожно, а не весело. Повітря ставало густішим. Тривожнішим.

І тоді я почула це.

Глухе гарчання, розірване раптовим криком — не звірячим, а людським. Таким самим, як у того чужинця… тільки тепер воно множилось. Я прискорила крок. Серце билося швидко, але не від страху — від болю. Ліс кричав разом із ними.

Коли я вийшла на галявину, мене зупинила картина, від якої навіть птахи вгорі замовкли.

Серед розірваної трави стояла вовчиця — її темна шерсть була скуйовджена, очі палали люттю й вірністю. Вона відчайдушно боролась проти трьох постатей. Вони були схожі на того чужинця, якого я колись врятувала: ходили на двох ногах, були без шерсті, одягнені в темне вбрання з грубого матеріалу. Їхні рухи були хаотичні, агресивні, і в їхніх руках блищали металеві предмети.

Поруч лежало тіло ще одного з них — мертве. Його очі були застиглі, а рот — напіввідкритий, ніби смерть застала його в крику.

Я застигла. Весна більше не співала.

Я впала на коліна, торкнулась долонями землі — і вона одразу відповіла. З-під поверхні, мов пробуджені сновидіння, вирвалися ліани. Зелені, живі, сплетені з сили лісу та мого воління, вони кинулися вперед і, мов змії, обплели ноги й руки чужинців. Один з них упав, інший застиг у напіврусі, третій спробував вирватись, але стебла все міцніше стискалися навколо.

— В біса! Що це таке?!
— Це проклятий ліс! — кричали вони. Їхні голоси були чужими, грубими, рваними — слова зривалися з язика, як каміння зі скелі. Я не розуміла мови, але відчувала суть: страх. Вони не знали, що їх стримало. Не знали, хто я.

І в ту ж мить, коли повітря ще тремтіло від заклять, з гущавини вистрибнула вовчиця. Вона була у люті — її очі горіли болем, кривавими плямами на її боках яскраво блищала тривога. Вона рикнула:

— Вони хотіли вбити моїх щенят! Захисти їх! — і кинулась на одного з чужинців.

— Ні! — вигукнула я, піднімаючи руку. — Не вбивай їх!

Вона зупинилася лише на мить. Між її іклами — голос первісної помсти. Але я відчувала глибше. Цей ліс не повинен бачити їхньої крові.
Бо як тільки проллється кров чужинця — Цикл буде зламано.

Я не знала, звідки це знання. Воно було давніше за мене.
Як клятва, яку пам’ятає сама земля.

Але вовчиця не встигла.

Вона кинулася на одного з чужинців із риком, що лунав, як грім весняної бурі, — і той, не вагаючись, змахнув металевим предметом. Лезо блиснуло в повітрі й розсікло її тіло, ніби повітря саме дало йому дорогу. Вона впала. Раптово. Беззвучно. Її тіло ще тріпотіло від сили удару, та життя вже полишило очі.

Я завмерла. Світ навколо ніби зупинився.

Навіщо?
Вона лише захищала. Вона була частиною лісу, частиною весни. Її кров ніколи не мала торкнутися цієї землі. А тепер… вона ввібралася в неї.

— Вони її вбили… — прошепотіла я. — Вони її вбили…

Шок вдарив хвилею, але я не мала часу плакати. Я згадала про щенят.

Я рвонула до старої нори, схованої серед моху й коріння. Вовченята ще спали — дрібні грудочки хутра, згорнуті в теплі, не відаючи про смерть матері. Але перед отвором уже стояв один із чужинців, з важким списом у руці. Його рука вже здіймалась для удару.

— Ні! — вигукнула я, опускаючись на землю.

І знову ліани проросли з-під його ніг — блискавично, не питаючи. Вони обвили його щиколотки, груди, руки, стискаючи з такою люттю, ніби сам ліс хотів вирвати зброю з його рук. Він зойкнув, заточився, впав.

— Ти не бачиш? Вони сплять! — крикнула я, голос мій тремтів, але звучав, як грім. — Навіщо ти це робиш?! Тобі не місце тут, чужинцю!

Чоловік дивився на мене, затиснутий ліанами, з дивом і страхом. Його губи ворухнулись:

— Що ти таке?..

Але я не зрозуміла ні слова. І не мала на це сили.
Я стояла між його смертю і цими беззахисними створіннями. І вперше в житті захотіла, щоб весна не була такою милосердною.

Але раптом… щось пронизало моє тіло.

Різко. Болісно. Немов блискавка, що розколола небо — так стріла, палаюча, увійшла мені в спину. Я відчула, як метал рве плоть, як полум’я, немов отруєний змій, починає поширюватися з рани, обпалюючи шкіру, спалюючи мій подих, мою суть, моє єство.