Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 2

До зникнення Василя життя в Заліссі мало свій, усталений десятиліттями ритм. Весняні турботи на городах, літні збори ягід та грибів, осінні клопоти з врожаєм, зимова сплячка. І Василь. Василь був частиною цього ритму. Не такою важливою, як, скажімо, свято врожаю чи перша гроза, але такою ж невід'ємною, як обшарпаний паркан біля клубу чи скрип вітряка на околиці.

Василь пив. Пив багато, часто і з натхненням, гідним кращого застосування. Його дружина, Надія, вже давно махнула на нього рукою, перетворившись на змучену, мовчазну тінь з вічними колами під очима. Але Василь не був агресивним чи буйним. Він був скоріше... фоновим шумом Залісся. Лежав під парканом, бурмотів щось незрозуміле, міг заспівати старечі пісні пізнього вечора. І головне – Василь знав ліс. Він виріс біля його краю, ходив туди з дідом по гриби ще малим, потім сам блукав стежками, шукаючи, як казали, “схованки” для своєї оковитої, подалі від пильних очей Надії. Заблукати у лісі Василь не міг. Так вважали всі.

Саме тому, коли Надія вперше прийшла до дільничного Петра Петровича і сказала, що Василь не повернувся ввечері, він лише хмикнув.

– Надю, ну ти ж його знаєш, – сказав він, не відриваючись від паперів. Тоді ще паперів було небагато, переважно про сусідські сварки через межу. – – Десь за ночував у кума. Або... ну, ти розумієш. Перебрав, заснув десь. До ранку витверезиться, приповзе.

Надія зітхнула – цей діалог вони вели вже не раз. Але цього разу в її очах була не лише звична втома, а й щось нове. Тривога.

– Та ні, Петровичу. Він же завжди повертається. Навіть якщо п'яний вщент – прийде, впаде на лавці біля хати, але прийде! А тут... Ніде немає. Я вже обійшла всіх, хто з ним водиться. Ніхто не бачив з обіду.

Був початок осені. Дні ще були теплими, але ночі ставали прохолоднішими. Заснути на траві п'яним – не страшно, але вже й некомфортно.

Петро Петрович відклав ручку. Подивився на Надію. Зазвичай її візити зводилися до скарг на чоловіка або прохань "налякати" його. Це був інший тон.

– Коли він пішов?

– В обід, десь біля першої. Сказав, піде подивиться, чи є пізні гриби в “Глибокій балці”. Це за третім пагорбом, ти знаєш...

– Знаю, – буркнув Петро Петрович. “Глибока балка”. Занадто глибока, на його смак.

– Узяв кошик? Ножа?

– Кошик узяв. Ніж, мабуть, теж. Він завжди з ножем ходить у ліс.

Петро Петрович підвівся. 

– Ну добре. Це не кримінал поки що, але... піду пройдуся до тієї балки. Може, крикне хтось, якщо загубився. 

Він ще не вірив, що Василь міг загубитись. Скоріше, з ним щось сталося інше. Чи він з кимось зійшовся.

Він пішов до лісу тим же шляхом, яким, імовірно, йшов Василь. Узлісся пахло сирою землею та хвоєю. Сонце вже хилилося до заходу, кидаючи довгі тіні. Петро Петрович йшов знайомою стежкою, оглядаючись. Жодного сліду. Жодного кинутого кошика. Жодної зламаної гілки, яка б свідчила про падіння. Просто стежка. І Ліс по обидва боки.

– Василь! – крикнув він. Тільки луна відповіла. Ліс мовчав. Мовчав не так, як завжди мовчить ліс увечері. А якось... поглинаюче. Ніби звуки не відбивалися, а просто зникали в його хащах.

Він дійшов до початку "Глибокої балки". Це була низина, заросла густим лісом, з маленьким струмком на дні. Місце глухе, але Василь знав до нього дорогу.

– Василь! Василь! – знову крикнув Петро Петрович. І знову – тиша.

Він присвітив ліхтариком під дерева. Нерухомо. Жодного руху. Він пройшов трохи вздовж краю балки, намагаючись знайти хоч щось. Зазвичай після Василя залишалися сліди – він не був найакуратнішою людиною. Але тут було чисто. Ніби ніхто останнім часом не ходив.

Збентежений, Петро Петрович повернувся до міста, коли вже майже стемніло. Надія сиділа на ґанку, схрестивши руки.

– Ну що? – її голос був хриплим від чекання.

– Немає його, Надю, – зізнався Петро Петрович. – Пройшовся до балки, кричав. Нікого. Слідів свіжих не бачив.

Ось тут, у цей момент, у Заліссі вперше зародилася паніка. Це був ще не істеричний крик, а холодне усвідомлення. Якщо навіть Василь, який знав ліс, як себе, зник без сліду, то що це означає?

– Може... може, щось трапилось? – запитала Надія, хоча в її очах уже читався невисловлений жах. Що могло трапитись так, щоб людина просто випарувалась?

– Не знаю, Надю, – чесно відповів Петро Петрович. Це "не знаю" було незвичайним для нього. Він завжди знав. Або принаймні вдавав, що знає.

Наступного дня пошуки стали більш організованими. Кілька чоловіків із села, які знали ліс, погодилися пройтися основними стежками. Петро Петрович ходив з ними. Вони прочісували ділянку за ділянкою, кликали, прислухалися. Але Ліс був мовчазний. І порожній. Жодного сліду Василя. Ніде.

Ось тоді і почався той самий шепіт. Спочатку тихий, на кухнях, за зачиненими дверима.

– Загубився? Василь? Та ніколи!

– А може... може, його хтось...? – але ця версія не трималася. Хто вбив би Василя? Кому він потрібен? І навіщо ховати тіло так, що ніхто не може знайти?

– Може, він сам кудись пішов? Тікав від чогось?– але від чого міг тікати Василь? Від нудьги та власної дружини? І чому тоді в ліс, а не на автобус до міста?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍