Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Глава 1. Під тінню Ораксіса

Гора Іліон. Ранній ранок. Сонце ще не торкнулося сріблястих верхівок, а тіні Ораксіса вже простяглись довгими пальцями через кам’яні тераси. Ельрайн стояв мовчки на краю вирізаної платформи — галявини, що тисячоліттями слугувала домом для Аеларіїв. Його погляд ковзав униз — крізь легкий серпанок донизу, де річка ламала каміння, і туди, де жили ті, кого не пускають вгору.

Раптом він почув кроки. Тихі, невпевнені. Звук, який тут не лунає без причини.

— Це заборонено, — промовив він ще до того, як з’явився силует.

— Я знаю, — відповів голос. Молодий. Низький.

Це був Затьмарений. З темним волоссям, коротшими вухами, без світіння в очах. Його хода була важчою, менш граційною, а одяг — зношений, простий. Але саме погляд — прямий, без звички схиляти голову — вирізняв його найбільше.

— Ти не пройдеш, — сказав Ельрайн.

— Я не йду до Ораксіса, — відповів Затьмарений. — Я йду до правди.

Тиша, що настала, була густішою за туман. Ельрайн не мав що сказати. Бо правда, яку він знав, теж мовчала.

Він спробував відвести погляд, але очі Затьмареного тримали його, мов зачепили гачком. У них не було світіння — але була воля. Пряма, небезпечна. Така, що могла зламати навіть підпори віри.

— Як тебе звати? — спитав він неочікувано для самого себе.

— Невар. — Коротко. Без тіні поваги, але й без злості.

Ельрайн кивнув повільно. Його рука ковзнула по каменю поруч. Колись тут стояли троє Високих — і не дозволили б йому навіть наблизитися.

— Я не знаю, чому ти тут, — промовив він. — Але якщо шукаєш правду, то вона не живе серед Високих. Вона ховається під каменем, у тріщинах. Як ти.

Невар нічого не сказав. Лише ступив ще на крок ближче — до краю, до того місця, де можна було побачити силует Ораксіса далеко вище. І тінь артефакту знову накрила їх обох.

І вперше Ельрайн не відступив.

— Що ти хочеш знати? — тихо запитав він.

Невар довго мовчав. Здавалося, він обирає не слова — а рани, які хоче відкрити.

— Я хочу знати, що трапилось із тими, кого ви називаєте Вознесеними. Я хочу знати, чому наші імена зникають зі скрижалей, а ваші — залишаються. Я хочу знати, хто ми такі... якщо не ельфи.

Ельрайн стиснув пальці в кулак. Це були слова, які не мали звучати. Не тут. Не вголос.

Вітер змінився. Із вершини долинули кроки — легкі, впевнені, із ритмом патруля.

— Іди, — прошепотів Ельрайн. — Якщо тебе побачать тут, тебе відправлять у Низину. Або гірше.

— Я повернусь, — відповів Невар. І зник у тумані, так само тихо, як і прийшов.

Коли інший Високий ельф з’явився на платформі, Ельрайн уже стояв один, спокійний.

— Хтось був тут? — спитав той.

— Ні, — відповів Ельрайн. І вперше в житті збрехав.

Коли патруль зник за виступом, Ельрайн ще довго стояв непорушно. Потім розвернувся і пішов угору — в напрямку вершини. Дорога до Ораксіса була короткою, але з кожним кроком ставала важчою. Ніби сам камінь не хотів пускати його ближче.

Ораксіс стояв, як завжди, безмовний. Темний і величний моноліт, який нагадував ідеально відполіровану обсидіанову брилу. Його поверхня вібрувала ледве помітним сяйвом, що ніби дихало, немов це була не просто річ, а живе створіння. У гравіюваннях на основі пульсувала м’яка, переливчаста лінія — знак, що він не спить.

Кажуть, Ораксіс — це перший з усіх артефактів світу, давніший навіть за саму гору Іліон. Він був тут, коли небо вперше побачило світанок, коли перші ельфи ступили на землю, коли ще не існувало мов, народів і конфліктів. Його ніхто не створював, ніхто не будував. Він просто був. Вічний сторож істини, суддя душ.

Ельрайн зупинився за кілька кроків. Ще три дні — і йому виповниться п’ятсот. Вік, що відкриває дорогу до випробування. Те, чого всі чекали. Те, чого він боявся.

Він вдивлявся в Ораксіс, як дивляться в дзеркало, в якому не бачать себе. Моноліт не давав відповідей. Лише тінь. І тиша.

Раніше він думав, що буде готовий. Що прийде час — і він підніметься на коло, як усі Високі. Але з кожним днем відчуття готовності тьмяніло. Бо чим більше він слухав, тим менше чув. І сьогодні, після розмови з Неваром, сумнів проріс усередині, як тріщина в камені.

Ельрайн повільно повернувся і спустився вниз, залишаючи за спиною тінь Ораксіса, що спостерігала за ним незримим поглядом, ніби вперше звернувши увагу саме на нього. І він уже знав, що більше не може уникати питань. Бо тепер, вперше за довгі віки, Ораксіс не мовчав.

На зворотному шляху, коли тиша ще тримала в собі останнє дихання ночі, він помітив постать біля підніжжя храму. Юний ельф, один з нових учнів, схилявся над кам’яною плитою, намагаючись витерти залишки пилу з різьблення. Його рухи були повільні, обережні — не тому, що боявся зламати, а ніби щось у ньому вагалося, чи варто це взагалі робити.

— Ти давно тут? — спитав Ельрайн, зупинившись біля нього.

Юнак здригнувся, але не підвів голови.

— Із першими променями. Наставник сказав, що тут потрібен порядок.

Ельрайн присів поруч. Дивився, як дитячі пальці стирають сліди часу з символів, які той ще не розуміє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍