Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Ґавіларова Сколкозбруя: той-бо останнім часом перестав її носити, довіривши натомість Теарімові, знаному як один із найвидатніших дуелянтів у світі. А сам Ґавілар хверцював у шикарних мантіях класичного крою.

Ясна озирнулася назад, на бенкетну залу. І коли ж її батько вислизнув звідти? «От роззява! — гримнула вона на себе. — Перш ніж вийти, тобі слід було впевнитися, що він і досі на місці!»

А той, стоячи попереду, поклав руку на Амарамове плече й, здійнявши пальця, заговорив жорстко, але тихо, тож принцеса не змогла розібрати слів.

— Батьку? — озвалася вона.

Король обернувся на поклик.

— А, Ясно! Вже йдеш? Так рано?

— Не так уже й рано, — відказала принцеса, плавно підступаючи ближче. Їй видавалося очевидним: Ґавілар з Амарамом ушилися, щоб побесідувати наодинці. — Настала та стомлива частина бенкету, коли розмова гучнішає, але не розумнішає, а гості хмеліють.

— Багато хто вбачає в цьому насолоду.

— На жаль, багато кому і клепки бракує.

Всміхнувшись, її батько тихенько спитав:

— Тобі це страшенно важко, еге ж? Жити поруч решти з нас і терпіти посередність нашого інтелекту й примітивність думок? Чи не самотньо тобі, Ясно, маючи такий блискучий, неповторний розум?

Та безпомильно розпізнала в цих словах докір і відчула, як паленіє. Аж так її присоромити не могла навіть мати, Навані.

— Певне, маючи приємну компанію, ти полюбила б бенкети, — сказав Ґавілар, перевівши погляд на Амарама, якого давно розглядав як потенційного зятя.

Цьому ніколи не бувати. Амарам зустрівся з нею поглядом, а відтак пробурмотів щось на прощання її батькові й заспішив углиб коридору.

— Що ти йому доручив? — спитала принцеса. — Що не йде тобі з голови цього вечора, батьку?

— Договір, звісно.

Договір. І чому він ним так переймався? Інші радили йому одне з двох: або не зважати на паршенді, або підкорити їх. Та Ґавілар наполіг на тому, щоб укласти з ними угоду.

— Я маю повертатися до гостей, — сказав король, махнувши Теарімові, і обидва рушили до дверей, звідки вийшла Ясна.

— Батьку, — промовила та йому вслід, — чого саме ти мені не говориш?

Ґавілар, затримавшись, озирнувся на доньку. Його блідо-зелені очі свідчили про шляхетність походження. Коли він став таким проникливим? А бодай йому буря! В неї було таке відчуття, наче тепер вона заледве знала цього чоловіка. Щоб за такий короткий час — і така разюча метаморфоза!

Від його пильного погляду в Ясни замало не склалося враження, наче батько їй не довіряє. Чи не дізнався він, бува, про її зустріч із Лісс?

Не кажучи більше ні слова, король відвернувся й у супроводі свого охоронця рушив назад на вечірку.

«Що відбувається в цьому палаці?» — подумала Ясна і глибоко зітхнула: доведеться їй копнути глибше. Залишалось сподіватися, що батько не довідався про її зустрічі з убивцями — ну а коли й так, вона щось придумає. Той, поза сумнівом, збагне, що треба ж комусь наглядати за родиною, доки сам він, захопившись паршенді, має на це дедалі менше часу. Ясна розвернулася й попрямувала далі, проминувши мажордома, який склав їй уклін.

Пройшовши трішки коридорами, принцеса зауважила, що її тінь знову поводиться дивно. Вона роздратовано зітхнула, коли та потяглася до трьох ламп із Буресвітлом, які висіли на стінах. На щастя, заселена частина палацу зосталася позаду, і служників, що могли б це помітити, тут не було.

— Ну все — годі! — гиркнула Ясна.

Вона не збиралася казати цього вголос, проте коли слова все ж вирвалися з неї, кілька тіней удалині — з’явившись на перехресті попереду — ожили й заворушилися. У Ясни перехопило подих. Тіні довшали й чіткішали, утворюючи постаті, які зростали, зводилися, здіймалися.

«Прародителю бур, я божеволію!»

Одна набула подоби чорного як ніч чоловіка — щоправда, з певним полиском, неначе той був із нафти. А втім, ні — з якоїсь іншої рідини, що взялася поверху маслянистою плівкою, надаючи його чорноті переливчастості.

Оголивши меча, він рушив до неї.

Ясною керувала логіка — холодна й рішуча. Зачувши її крики, на допомогу приспіли б нескоро, а чорнильна пружність тієї істоти вказувала на швидкість, яка гарантовано перевершувала її власну.

Тож принцеса не зрушила з місця й зустріла погляд того створіння, спонукавши його загаятися. Позаду нього з пітьми матеріалізувався гурт інших істот. Протягом кількох попередніх місяців вона відчувала на собі їхні очі.

Доти в усьому коридорі стемніло, неначе той повільно занурювався в непроникні для світла глибини. Її серце вилітало з грудей, подих пришвидшився, і Ясна сягнула рукою до гранітної стіни поруч себе, силкуючись намацати щось тверде. Проте пальці трішки впірнули в камінь, неначе стіна була з твані.

Ох, буря забирай! Вона мусила щось удіяти. Але що? Чим тут можна було зарадити?

Постать попереду кинула погляд на стіну, й бра, що висіло до Ясни найближче, згасло. А потім…

Потім палац розсипався.

Вся будівля розкололася на тисячі тисяч маленьких скляних сфер, що нагадували намистини. Ясна скрикнула, навзнак провалюючись крізь чорні небеса. Тепер вона була не в палаці, а деінде — в іншому просторі, в іншому часі, в іншому… чомусь.

В очах зостався образ темної, глянсуватої постаті, котра зависла в повітрі над нею й — начебто задоволена — вклала в піхви меча.

Ясна у щось врізалася — в океан зі скляних кульок. Довкола падала дощем незліченна кількість таких самісіньких намистин, поклацуючи об чудернацьке «море», мовби градини. Вона ніколи не бачила цього місця й не могла пояснити, як це сталося й що означало. Жінка заборсалася, тонучи в, здавалося б, неможливому. Зусібіч були скляні намистини. Крім них, Ясна нічого не бачила й лише відчувала, як іде на дно тієї нуртівної, задушливої, цокотливої маси.

Вона от-от мала загинути, не довівши роботу до кінця, не захистивши родину!

Їй ніколи не дізнатися відповідей.

«Ні!»

Ясна замолотила руками в темряві. Намистини прокочувалися шкірою, набивалися в одяг і потрапляли до носа, коли жінка намагалася виплисти. Щоправда, марно: сипка маса не тримала її. Вона здійняла долоню до рота, силкуючись утворити там повітряну кишеню — і в неї таки вийшло трішки вдихнути. Проте намистини каталися по руці й протискувалися крізь пальці. Ясна тонула, але тепер не так швидко — як-от засмоктувана в драговину.

Кожна намистина, що торкалася її, залишала якесь невловиме враження. Двері. Стіл. Черевик.

Намистини пробралися їй до рота. Вони неначе рухалися з власної волі, щоб задушити, знищити її. А втім, ні: просто їх неначе притягувало до принцеси. Складалося таке враження — не думка, а примарне відчуття — наче їм щось від неї треба.

Ясна схопила в руку одну намистину — враження було таке, неначе йшлося про чашку. Невже це вона надала тій кульці такого… чогось? Решта намистин поблизу притяглися докупи й, з’єднуючись, лягали, мовби камені на будівельний розчин. За мить вона вже падала не між окремих намистин, а крізь велике скупчення кульок, що, склеївшись, утворили…

Чашку.

Кожна намистина задавала шаблон, направляючи решту.

Ясна випустила ту, яку тримала, й кульки довкола неї розсипалися. Вона борсалася, відчайдушно перебираючи сфери, а набране повітря закінчувалось. Їй потрібно було щось годяще — таке, що допомогло б, давши спосіб до порятунку! В розпачі вона широко розвела