Руслан Баркалов - Письменник, Руслан Баркалов

Вчора Роан витягнув свій, так би мовити, золотий квиток. Вчора, на засіданні членів письменницького союзу міста, він, Роан Аров отримав чергову (останнім часом він і так їх отримував достатньо багато) нагороду. Його нову книгу «Егельт» визнали кращою серед багатьох інших. І тепер він, як почесний письменник, окрім усього іншого, отримав ще й не погану грошову винагороду. А це означає, що він спокійно може поїхати куди-небудь на відпочинок. І ось, нарешті, він має цю воістину святу можливість відірватися від усіх своїх справ і кудись вирушити, зникнути на цілих три тижні.

Звичайно, Роан хотів аби Юнта також розділила його радість і приєдналася до нього. Однак, мадам Аров-Велім надала перевагу роботі.

Втім, не треба себе обманювати. Вони не надто між собою ладнали. Роан мріяв нарешті осісти, можливо придбати заміський будинок, нарешті стати батьком. Словом, жити як і всі добропорядні джентльмени. Такі ідеї для його дружини були дикістю і необдуманістю.

– Встигнеш! Ще все встигнеш! Роане! – говорила вона в такому випадку своїм низьким, майже чоловічим, голосом. – Нам спочатку потрібно подумати про себе. А це означає, що слід думати про роботу. Про роботу, дорогенький мій! Перш за все!

Але Роан мріяв зовсім про інше. Він втомився від цього всього. І від роботи. І від того дикого ритму. Від оточення. Від тієї вічної погоні за чимось не зрозумілим. За тим, чого він а ні хотів, ані знав. Саме так, за тим, чого він не знав. Адже, він уже цілком дорослий, цілком сформований, цілком забезпечений чоловік.

Машина їхала легко. Нарешті він виїхав за межі цього міста. Роан зупинився. Він оглянувся, наче прощався з цим містом. Попереду його чекала відпустка. Тепла вода, море, літо. І самотність. Повна, холодна самота.