Тихий Лис - Доля у смартфоні, Тихий Лис

Минуло вже два роки від того ранку, коли ніхто з нас не знав, чи побачимо ми захід сонця. Два роки від тієї миті, коли світ розколовся на "до" і "після", коли страх змішався з рішучістю, а думки про майбутнє звузилися до одного питання: "чи доживу я до завтра?"
Ми вистояли. Ми зупинили ворога. Ціною безлічі життів, ціною болю, втрат і незворотних змін. Ми стали сильнішими, витривалішими, але і... порожнішими. Усередині ніби утворилася безодня, яку нічим не можна заповнити.
Фронт стабілізувався, але це не означало, що війна закінчилася. Просто вона змінила свою форму. Ми змінювали напрямок роботи, перекидалися з одного гарячого району в інший. Побували у всіх куточках країни, які палахкотіли у вогні війни. Ми стали мов тіні, що швидко з'являлися і зникали, лишаючи по собі лише вибухові воронки, порожні гільзи та запилені сліди берців на обгорілих дорогах.
Сьогодні був важкий день. Один із багатьох, які давно змішалися в один безконечний плин подій. Ми ледве вибралися з проклятої посадки. Брудні, виснажені, але живі. Весь день здавався розмитим сном: багнюка, важке спорядження, свист куль над головами, різкий запах пороху, що в'ївся в одяг, немов частина мене.
Пізно ввечері ми нарешті дісталися нашого тимчасового "дому". Це була покинута хатина у прифронтовому містечку, яка переходила з рук у руки, поки її господарі були відсутні. Справжніх власників ми не знали, але намагалися тримати оселю в порядку. Хотілося вірити, що колись вони повернуться сюди, у своє місто, вже вільне, вже мирне. Якщо вони ще живі...
Гарячий душ. Проста, але смачна вечеря, приготована на швидкоруч. Втомлене тіло протестувало проти будь-якого руху, м'язи боліли, немов після виснажливого марафону. Здавалося, що більше не треба нічого - просто впасти на ліжко і відключитися. Але... Безсоння. Думки, що пожирають тебе зсередини. Спогади про те, що вже не змінити. Про тих, кого більше немає поруч. Про ті секунди, коли вибір означав життя або смерть.
Втома була в усьому - у тілі, в очах, у кожному русі. Але мозок не вимикався. Сон давно став чимось другорядним, далеким. Кілька годин на добу - це максимум, до якого я звик навіть у відносному "відпочинку".
Щоб хоч якось заповнити цю порожнечу, я потягнувся за телефоном. Бліде світло екрану прорізало темряву кімнати. Відкрив додаток. Запустив чат. Може, сьогодні я знайду когось для розмови ні про що. Хоча б на кілька хвилин.

"Пошук бесіди"
"Ми знайшли Вам когось"
- Привіт. Як тебе звати? - запитав я.
- Привіт. Мене звати Саша.
- Саньочок чи Олександра, бо не розумію дівчина ти чи хлопець?
"Співрозмовник завершив бесіду"
Певно невдалий жарт. Ех, не стійкі нині дівчата пішли.

"Пошук бесіди"
"Ми знайшли Вам когось"
- Привіт. Як тебе звати?
- Привіт. Катя.
- Мене звати Сергій. Скільки тобі?
- 19
- А мені 25. Чого не спиш так пізно, щось турбує?
- Та ні, просто так.
- Чим займаєшся? Якісь хобі є?
- Нічим таким.
- Як пройшов твій день?
- Норм.
- Бля. Знаєш, діалог це коли дві людини спілкуються, а не коли один влаштовує допит іншому. Якась в нас одностороння комунікація, тобі так не здається?
"Співрозмовник завершив бесіду"
Фу. Нудна, як стрільби без мішеней. Не люблю таких. Не наймався я вас тут емоційно обслуговувати.

"Пошук бесіди"
"Ми знайшли Вам когось"
- Привіт, як звати?
- Привіт. Я Даша. Мені 20.
- Я Сергій. Мені 25.
- Чим займаєшся?
- Я військовий.
- Сергій, бажаєш приємно провести час?
- Ого! А це як?
- Ну я покажу тобі гарячі фото, а ти мені скинеш символічну суму.
- Ну показуй.
"Цікавий поворот, я би не проти розвіятись, але знаю яким буде продовження цього діалогу."
- Ось номер карти. Я чекаю від тебе заохочення.
- Може мені відразу переписати на тебе хату?
- Пішов ти, жлоб сраний!
"Співрозмовник завершив бесіду"
Так часто буває, особливо коли дізнаються, що я військовий. Хоча іноді спершу отримую фото, яке завантажили з інтернету. Певно в такий час адекватних діалогів тут не знайти...

"Пошук бесіди"
"Ми знайшли Вам когось"
- Привіт, як тебе звати?
- Привіт. Софа, а тебе?
"Миле ім'я. Чомусь мені завжди подобалось воно, хоча у іншій його формі - Софія" подумав Сергій.
- Мене звати Сергій. Скільки тобі років?
"Не саме приємне мені ім'я. І не самий цікавий діалог" промайнула думка у Софи, набираючи коротку відповідь.
- 21.
- Мені 25. Чому не спиш так пізно?
"Можливо банально, але ж якось треба завести цей діалог" все ще надіявся, що таки знайде приємне спілкування.
"Оу. Якийсь ти трішки дорослий" подумала дівчина.
- Не так вже і пізно. Трішки захопилася книгою. - без ентузіазму, старалася відповідати не одним словом Софа.
- Що читаєш? Який жанр?
- Трилери.
- Жах! Я не люблю оці крові і маніяки. Люблю лайтові романтичні історії. - Сергій трішки повеселів, почувши, що є спільний інтерес.
- О! Теж читаєш?
- Люблю відволіктися від реальності у якусь вигадану розповідь. Лиш часу на то небагато.
- Що такого романтичного порадиш почитати? - здавалося їй, що це самий адекватний діалог. Видно, що хлопець старається розвивати теми. Стало трішки цікавіше.
- Не знаю. Щось з класики спробуй. «Морський вовк» Джека Лондона. Романтика, пригоди. - хлопець трішки напружив пам'ять, щоб порадити щось не банальне.
- Не знаю таку...
- Йой! Ти що? Це ж класика. Здається, у школі таке читають навіть. 
"Думав вразити її чимось відомим, а в результаті порадив, щось що навіть не чула ніколи."
- Все одно не знаю. Це велика проблема?
"Він вирішив присоромити мене, бо я не читала якусь класику?"
- Невелика, але пиши адресу. Приїду – покараю!
"Ого! Навіть так. "Мальчік" не на ту нарвався. Зараз я тебе провчу, зарозумілий анонім" - загорілася дівчина, немов отримавши виклик на дуель.
- Оу. Думаєш це якось виправить мене? - швидко набрала йому відповідь.
- Нуууу, принаймні, мені сподобається, можливо і тобі. - грайливо відповів їй хлопець.
- Впевнена, що сподобається. - добавила хтивий смайлик у кінці повідомлення, показуючи, що його натяки не страшні.
- Оу! Та ти збоченка... – навіть посміхнувся сам собі і дописав відразу. – Виходь за мене!
"Збоченка? Типу це я тут розкидаюся неоднозначними натяками. Ще один невірний крок і я перемкну цей діалог. Що? Так тобі сподобалось?" міркувала дівчина, не  помітивши, як діалог потроху захоплює її.
- Ти був за крок, до того, щоб я тебе заблокувала!
"Ого, яка різка! Малеча не готова до розмов ні про що?" посміхнувся собі Сергій.
- Я люблю бути на межі. - відписав їй, не помітивши, як це повідомлення описує все його життя.
- Обережніше. Я водолій, за таке можеш і отримати!
"Думаєш я вірю в гороскопи? Якщо ти так в них віриш у мене є для тебе погані новини" хлопець все не хотів піддаватися на погрози юної співрозмовниці.
- Я скорпіон. Якісь там водолії мені не авторитет.
"В сенсі якісь там водолії? Та хоч дракон, ти ще не знаєш на кого нарвався" бажання провчити цього нахабу огортало думки дівчини.
- Думаю, я би перевиховала тебе під себе.
"Ох і самовпевнена! Спілкування із стандартно-нудного стало живішим" непомітно хлопець став насолоджуватися цією розмовою.
- Я буду пручатися. - попередив її, щоб не думала, що так легко дається дресуванню.
- Мені все одно. Має бути так, як я скажу! - різко відрубала дівчина.
- Надішлеш фото?
"Фото? Хах, звісно, я покажу тобі, яку красуню, волею небес, тобі пощасливилося зустріти тут". Софа обрала миле селфі з галереї і відправила його.
"Ось так от, має все бути, як вона скаже, але відразу вдовольняє мої прохання. На зображенні, виконаному в чорно-білому стилі, мені впала в очі чарівна дівчина. Її густе, пишне волосся хвилями спадало на плечі, створюючи м'який контраст із нижніми, м'якими рисами обличчя. Глибокий, виразний погляд немов випромінював грайливу загадковість, ваблячи своїм теплом та легким блиском очей. Витончені, старанно наведені брови, гармонійно підкреслювали природну красу. Трохи загострені вилиці, акуратний носик і соковиті, окреслені губи, які, здавалося, ось-ось розтягнуться у щиру посмішку. Загальний образ дівчини випромінював енергійність і природну грацію, поєднану з легкою грайливістю в її погляді. Умієш ти позувати, малеча. Приваблива, можливо не варто писати їй якісь вульгарні жарти, ще злякаю". 
- Оу! Така симпатичненька із грайливим поглядом. Може го в особисті?
- Мені здається ти мене десь обманув? - у Софи промайнула думка, що так мало компліментів він подарував, а вже хоче щоб пішла за ним.
- Я тебе знаю всього кілька хвилин, коли я встиг? - щиро не розумів її хлопець.
- Ти не скинув своє фото!
"Фото? Що їй надіслати? В мене на телефоні 10 своїх фото і решта різна хрінь зі служби. Не дуже хочеться показувати, що я військовий. Хоча, яка різниця. Я тут щоб розслабитися". Він обрав одне з улюблених фото і надіслав його в чат.
На фото, що отримала Софа, був молодий, доволі симпатичний хлопець. Його обличчя мало чіткі, правильні риси, що підкреслювали рішучий і впевнений характер. Пухкі губи надавали м'якості різким рисам, а яскраві зелені очі випромінювали впевненість, наче віддзеркалюючи внутрішню силу. Погляд спокійний, зосереджений. Довге волосся, акуратно зачесане на бік, додавало йому особливого шарму, створюючи баланс між суворістю образу та природною привабливістю. Одягнутий він був у теплий камуфльований одяг, що пасував до відтінку його очей. При першому погляді справляв враження серйозної людини зі щирим серцем.
- Миленький.
- Ну таке... Під пивко згодиться. Так як, щодо спілкування в особистих?
"Ахах, чому у мене посмішка від його дурнуватих жартиків" - подумала дівчина.
- Нууу... давай. - якось навіть не дуже замислюючись погодилася.
- Але там я буду домагатися.
- Мені передумати?
"Ти подивись на нього, це жарт чи він настільки прямолінійний?"
"Ти глянь, яка строга. Це погроза чи шантаж?" посміхнувся Сергій.
- А що? Злякалася? А де та, самовпевнена водолій, що хотіла мене під себе перелаштувати? - вирішив трішки підігріти інтерес цієї самовпевненої красуні.
- Жорстко на слабо береш. Маніпулятор? - Софа прищулила оченята, немов свердлила поглядом не чат, а його обличчя.
- Ще й який!
- Мені таке подобається. Ходімо.