Viowar - Маленька історія, Viowar

Як довго він стояв так — не знав. Час зник. Лише як сонце почало опускатися до горизонту, і ліс знову став холодним.

Він підвівся і поглянув на небо. Повільно витер обличчя і усміхнувся. Широко, по-людськи. Як не робив вже дуже давно.

— Я ще не з вами. Але скоро. Зустрінемося в наступному житті.

Він глянув у бік, де залишив дівчину.

— Вона ще жива. І поки хоч хтось потребує мене — я залишаюсь тут.

Мандрівник легко смикнув меч — з м’яким звуком клинок вийшов із мертвого тіла. Він витер його об траву, закріпив за спиною — і пішов до дерева.

Торба лежала, де й була. Плащ — теж. Але дівчини не було.

Він зупинився. Вітер ворухнув край плаща.

— Втекла… — прошепотів він. Усміхнувся гірко. — Ну звісно. Така магія… не кожен витримає.

Його погляд впав на краплю крові на краю плаща.

— Шкода. Вона мені нагадала… —

Він не договорив.

Позаду — звук. Не гучний. Легкий. Але точно не звір. Кроки.

Жіночі. Швидкі. Вона? Невже?.. Як? Вона мала б лежати без сил. Вона мала б…

Кроки прискорились і тихий дзвін металу досяг його вух.

Мандрівник завмер.

Біжить. Зброя. Вона озброєна.

Його тіло миттєво напружилось. Рука ледь потягнулась до рукояті меча. Але він не витягнув його. Ще ні.

Він глянув через плече.

Вона бігла. Її очі палали, а в руці — меч.

— Зупинись, — голос його не був гучним. Але в ньому звучало щось, від чого замовкав ліс.

Еліра зупинилася. Раптово.

Її ноги стали ватяними, тіло наче затиснуло в невидимому лещаті. Серце калатало, але м’язи не слухались. Світ стишився, мов занурився у воду.

Мандрівник повільно повернувся до неї. На обличчі — тиха усмішка. Але очі не сміялися.

— Я вражений, — сказав він. Його голос був спокійний, але всередині нього щось тріщало. — Ти не мала б стояти. Твоє тіло ще не забуло біль. Я зцілив тебе, але не зробив безсмертною.

Він підійшов ближче. Вдивився.

Очі — золоті.
Волосся — біле.

Він завмер. Посмішка зникла з обличчя. Його зіниці трохи розширились, дихання стало важчим.

— Ні… — прошепотів. — Ні, цього не може бути. Це...

Еліра дивилася йому прямо у вічі. Вона не могла поворухнутись, не могла дихати глибоко.
Її мозок шалено намагався знайти відповіді.

Хто він?
Що це була за сила?
Чому він дивиться так, наче бачить примару?
 

Він не кліпав. Його погляд — гострий, як лезо. Голос — низький, владний, мов грім.

— Назви своє ім’я.

Повітря затремтіло. В грудях у Еліри щось стиснулося, ніби важка рука вп’ялась у серце. Кожне слово чоловіка — наказ, викарбуваний магією.

Вона спробувала не відповісти. Стисла губи, але… сила тиснула. Мана стискала її тіло зсередини. Зовні. В голові — дзвін.

— …Еліра, — прошепотіла. — Еліра Кін.

— Де ти народилась?

— На півдні… королівства людей. Маленьке поселення магів…

Мандрівник завмер.

Серце вдарило сильніше.

Вона…

Її голос… Її очі…

Те саме поселення. Те саме золото в очах, яке бачила тільки вона. Його єдина, та, що померла в крові.

Цього не може бути. Але він бачив. Він знав.

Магія рвонула з нього. Не керовано, мов вибух вулкана. Простір навколо захитався — дерева здулися тінню, трава почорніла, світ задрижав.

Він опустив голову. Його лице сховалося в тінь капюшона.

Голос був уже не владним. Він був надтріснутий, пошепки:

— Скажи мені… — його голос цього разу був тихим, навіть майже прохальним. — У вашому містечку… колись була вона, років зо 200 тому... Дівчина з білим волоссям і золотими очима. У двадцять п’ять вона пішла воювати. Приєдналася до героїв. Що ти знаєш про неї?

Тиск зник. Повітря знову стало легшим. Еліра відчула, як повертається до себе.

Вона вирівняла спину. Дихання ще важке, але вже рівне. Вперше за ці хвилини вона зустріла його погляд без страху.

— Я не відповідаю на запитання незнайомців, — сказала вона твердо. — Особливо тим, хто користується магією, схожою на демонічну.

Пауза. Її голос не тремтів, але очі палали.

— Хто ти такий?

Його погляд змінився. В золотих очах Еліри — віддзеркалення блакитного льоду, що тріскав від люті.

Мана стріским потоком просочувалася з нього. Повітря потемнішало, кора на деревах потріскалась, а земля під ногами загуділа.

Еліру вдарило, мов хвилею. Вона впала, немов марионетка з обрізаними нитками. Все в ній кричало в ній втікати, вшиватися якомога далі і якогомога шивдше. Але вона не могла навіть поворухнутись.

Його постать розмивалася — невиразна, спотворена світлом і тінню. З-під капюшона горіли очі. Очі, яких не мало бути в живої людини.

Крок.

Крок.

Тиша. Все живе і неживе завмерло, відчуваючи силу. І тільки тіні рухалися, поглинаючи все навколо.

— Я… Безсмертний, — сказав він, і від луни цих слів дерева схилилися. — Мене витягнули з могили самі боги, щоб я добив те, що не встиг завершити.

Його рука повільно потяглась за спину і витягнула меч. Той блищав, немов грім, вирізаний з металу.

— Я живу понад двісті років. Я помер біля стін замку Демонічного Короля. Я — останній з героїв.

Енергія струмувала з його тіла, перекошуючи простір. На мить Елірі здалося, що бачить не чоловіка, а постать із старовинних фресок: величезну, поглинуту темрявою, з очима, які пожирають душу. І їй стало байдуже, ким він був. Їй стало страшно, ким він міг стати.

Еліра важко ковтнула. Погляд націлений у лезо меча. Пальці судомно стиснулись. Вона говорила, намагаючись, щоб голос не зірвався.

— Та жінка… про яку ти говорив… Я… я чула про неї.

Вона вдихнула. Меч не рухався.

— У поселенні старійшини часом згадували її. Вона була… воїтелькою. Страшенно хороброю. Казали, вона пішла на війну не тому, що мусила — а тому, що мала захистити доньку.