Viowar - Маленька історія, Viowar

Вони називали її... золотоокою смертю.

Герой здригнувся.

— Її волосся... біле, як сніг. Коли воно розвивалося на полі бою, мов стяг, вороги тікали. А якщо не встигали — вмирали. Її очі...

Вона замовкла. Подих у грудях — короткий.

— Вони казали, її очі горіли, як сонце перед бурею. Вона була… красива і страшна. Безжальна. Але…

Меч опустився нижче. Але ще був загрозою.

— Вона загинула під стінами замку. Її вбив звір. Великий. Вовк. Його ікла… пронизали її серце.

І раптом… Кров. Усюди. Кров. Він стояв по коліна в нутрощах. Мури замку були чорними — не від каменю, а від запеченої крові. Тіла… розірвані, пошматовані, безголові.

І вона. Її тіло висіло з пащі вовка, ще живого, ще ричащого. Її очі… Ні. То вже не були очі. Лише скло. Без світла. Без неї. Він закричав тоді , як більше ніколи не кричав.

У пам’яті вибухнуло ім’я.

Сара.

Він не сказав його вголос. Але воно прозвучало в кожній клітині його тіла.

Еліра продовжувала, хоч і бачила, як змінився його погляд.

— Вона померла… але завдяки їй герої дістались трону. Завдяки їй — Король Демонів був убитий.

Її голос став тихішим.

— Такою її пам’ятають. Її… ім’я було Сара.

Мандрівник заплющив очі. Мана стихла. Тінь відступила.

— Я… пам’ятаю, — прошепотів він. — Нарешті.

Еліра вдихнула.

— Її поховали в нашому містечку. Старе кладовище, між дерев. Тоді плакали всі.

Вона підняла очі.

— На могилі написали: Сара Кін. Жінка, що врятувала світ.

Вона зробила паузу. Голос тремтів.

— Вона… моя пра-пра-бабуся.

Лісну тишу розірвав глухий удар метала об землю.

Мандрівник не реагував. Його руки просто розтиснулись і меч впав на землю. Він дивився на дівчину так, ніби вона була привидом, що пробився крізь час.

Один крок назад. Другий. Голова повільно піднялася до неба. Сонце торкалось його щік, і разом із променем — сльоза. Потім ще одна.

— Саро… — прошепотів він. Голос зірвався. — Моє кохання…

— Ти не повіриш… Я… я зустрів її. Твою онучку.

Він усміхнувся. Не героїчно. Людськи.

— Двісті років без тебе… і от — вона. Та сама хода. Ті самі очі…

Він не закінчив фразу. Просто вдивлявся в небо, ніби боявся згасити це диво в собі.

Еліра стояла мовчки. У ній усе кричало від нерозуміння. Його слова… його сльози…

Онучку?

В голові спалахували обличчя з легенд. Герої. Її пращури. Білі пасма волосся, золоті очі. І… цей чоловік.

Образ з дитячої казки. Істота з епохи, що давно минула.

Але він стоїть тут. І плаче. І дивиться на неї — так, ніби вона його останній шанс побачити минуле живим.

А тоді він прошепотів.

— Нашу… онучку…

І тоді вона згадала.

У голові, немов по нитці, витягнулась стара історія. Та, яку їй колись пошепки розповіла бабуся, коли та була ще жива. Про її матір — Сару. Про героїню, що загинула біля трону Короля Демонів.

Але була в тій історії одна нерозказана частина.

Ніхто не знав, хто був батьком Сариної дитини. Вона довго мовчала. Але перед останньою битвою — зізналася.

Його звали по-іншому. Він був з ельфійського поселення — ворожого, гордого, з яким у них роками точились конфлікти.

Вони зустрілись у лісі. Обоє — ще діти, з луками в руках. Обережні, як хижаки. Недовірливі. Готові вдарити першими. Але тоді ніхто не стріляв. То не була любов з першого погляду, вони довго ворогували, зходилися не в одній битві. Але чим більше вони стикалися, тим більше розуміли, що їх тягне одне до одного. Так і народилося їхнє кохання, серед битв і ворогування.

Вони зустрічалися потай. Під зірками. У кронах дерев. В тиші, яку порушував лише шепіт.

Коли почалась війна — він пішов у піхоту. Не як маг, не як ельф. А як звичайний воїн. І тоді всі ніхто не розумів, всі ставили одне і те ж питання «Чому ельф з видатної родини пішов простим воїном?»

Еліра дивилась на нього — на чоловіка, що стояв зараз перед нею.

Його очі. Його риси. Його біль.

— Це був ти, — прошепотіла вона.

Вітер пройшов між ними.

— Ти… не просто герой. Ти був з нею. Ти — її кохання. Її вибір.

Вона зробила крок уперед.

— Ти… мій пра-прадід.

Вона дивилася на нього — на чоловіка, якому щойно сказала: “ти мій пращур”.

Але всередині все стискалося.

Його мана все ще коливала повітря, викривляючи світ. Його очі… не могли бути людськими.

Його слова — м’які, повні ніжності. Але з кожним шепотом по шкірі йшов мороз.

Еліра зробила крок назад. Вона не зводила з нього погляду, але не з довірою — з настороженістю.

— Я… — вона проковтнула клубок у горлі. — Я не знаю, ким ти є.

Вона хотіла додати “дідусю”, але язик не повернувся.

— Якщо ти… якщо все це правда… то як ти живий? Чому в тобі така сила? Чому ти не постарів?

Він мовчав.

— Я не можу… я не можу просто повірити, що ти людина, — прошепотіла вона. — Ти... схожий на те, що приходить уві сні.

Вона опустила очі.

— Це неможливо… Всі вони загинули після тієї битви. Їхні тіла були понівечені, їх не змогли врятувати навіть ельфійські цілителі. Жоден не вижив…

Слова звучали твердо, але сама вона відчувала, як упевненість тоне всередині, мов човен у у бурхливому водовороті сумнівів. Він… надто схожий. Високий, худорлявий, з тінню в очах і з мечем — тим самим, про який говорили старійшини. Чорний, довгий, з ледве помітними знаками на лезі. Легендарна зброя, яка зникла з могили героя в ельфійському поселенні.

Він стояв спокійно, мов скеля. А потім заговорив — повільно, як той, хто давно не мав з ким ділитися словами:

— Але я живий.

Пауза.

— Так. Я… загинув. Та мене підняли. Не для честі. Не для спокою. Аби завершити те, що ми почали. Щоб добити тих, хто вижив після кінця Старої Війни.