Viowar - Маленька історія, Viowar

Перед його очами був образ дівчини, яку він любив колись дуже давно. Пальці впилися в долоні, змусивши його відкинути спогади. Образ промайнув — і зник. Мандрівник зняв плащ і вкрив дівчину.

З лісу тягнуло поглядом. Холодним, тваринним, знайомим.

— Слідкуєш?.. — прошепотів він. — Добре. Чекай. Я втомився від цієї гри. Від твоїх слідів на трупах. Від запаху твого страху.

Він підвів очі на темряву між дерев.

— Я прийду. І нарешті зупиню це. Настав час зупинити нашу багаторічну ворожнечу.

В глибині лісу, поміж темних дерев, вовк бродив без мети, його лапи давно не відчували сили, лише втому.

Двісті років втечі. І кожного дня він пам’ятав. Пам’ятав ту битву і той погляд. Погляд того, хто знищив усе, що було дороге йому. Усе, чому він служив. Усіх, кого він любив. Але сьогодні він не хоче тікати. Занадто старий і занадто злий щоб тікати.

Тиша лісу зрушилась. Позаду пролунали кроки — легкі, мов вітер. Але рішучі, мов смерть.

Людська постать, висока і мовчазна, виринала з тіней між дерев. Очі — холодні, сині, наче крижаний потік. У руці — меч, знайомий до болю. Меч, що змінив світ.

Шерсть стала дибки, кігті вп’ялися в землю, а з пащі пролунав дикий рик. Це був не просто воїн. Це був привид минулого.

— Прийшов час, — сказав чоловік. Його голос був спокійним, але в ньому чувся попіл згаслих битв. — Сьогодні ти приєднаєшся до свого пана.

Повітря навколо мандрівника згустилося. Воно несло запах попелу й старої крові. Тіні почали тремтіти, мов живі, повзли до нього, обвивали його ноги, руки, тягнулися до меча.

З його тіла повільно виходила енергія — не світло і не темрява. Щось інше. Щось, що ліс не хотів бачити.

Земля під ним почала тріскати. Навколо спотворювався простір — дерева вигинались, як під сильним вітром, хоч повітря стояло нерухомо, а тіні танцювали, мов полум’я.

Вовк стиснув лапи в землю. Він не пам’ятав, щоб люди вміли таке. Він не знав, що це за сила, але тіло пам’ятало.

Вони мовчки дивилися одне на одного. Світ затих. Ні птахів. Ні шуму листя. Лише дихання.

І коли напруга стала нестерпною —

Вовк зірвався з місця. Його рик розірвав тишу, кігті блиснули в повітрі — і вперше за сто років він хотів не вижити, а вбити.

Але мандрівник зник. Рух — і удар пройшов крізь порожнечу. Ще один. І ще. Кігті розривали повітря, не тіло.

А той — спокійно ухилявся, мов вітер.

Вовк відскочив, важко дихаючи.

— Такий самий, — пробурмотів мандрівник. — Але цього разу — я сильніший.

Мандрівник рушив уперед. Його рухи були точними, мов удари годинника. Жодного надлишку.

Меч розрізав повітря — і шкіру. Леза не зупиняли ні шерсть, ні кістка. Магія, що струменіла з клинка, розривала ауру вовка, ніби стару тканину.

Рана. Ще одна. І ще.

Вовк заревів. Не від гніву — від болю. Цього звуку світ не чув двісті років. Він сам забув, як це — коли тіло більше не слухається, коли страх б'є всередині грудної клітки.

Він намагався відступити. Захищатись. Але мандрівник рухався і різав його, мов вода, що сточує камінь, — без гніву, без жалю.

Кров капала на землю. Ноги вовка ковзнули. Він знову підвівся — і знову впав. Рани вже не давали рухатись.

Він підняв очі. І вперше за довгий час — згадав.

Цей чоловік… ці очі… цей меч…

Він бачив їх. Там. Того дня, коли все скінчилося.

Двісті років тому...

Світ горів.

Армії людей, ельфів і гномів злились у єдину лаву, штурмуючи твердиню пітьми — замок Демонічного короля. Тисячі клинків блищали під чорним небом, закляття розривали повітря, і сам ґрунт стогнав під вагою крові.

Та найбільшою загрозою для демонів була не армія. А вони.

Група з кількох. Обрані. Ті, що билися роками. Вони були тією тінню, що приходила за генералами ночами. Тими, кого вороги проклинали, вмираючи.

І саме вони прорвалися всередину замку.

Те, що відбулося за його стінами, не мало назви. Лише крики. Лише нутрощі, що звисали з балконів. Люди, гноми та ельфи помирали один за одним, але йшли далі. Навіть героїв не оминула ця участь. І врешті — залишився один.Один — із мечем, зламаною рукою й серцем, повним відчаю. Його удар пронизав серце самого Демонічного Короля.

Світ затих. Але ціна була страшною. Всі, кого він любив, да і він сам — лишились там, у темряві. Смерть забрала їх усіх.

Очі вовка розширились і в тому погляді — жах, визнання й поразка. Він згадав. Згадав, ким був цей чоловік. Згадав холод тих очей. Згадав останній крик свого володаря.

Меч опустився, звук удару був глухим. Метал розколов череп, розітнув мозок і загнав клинок у землю так глибоко, що земля задрижала.

Кров просочувалась у траву. Тиша опустилася на ліс, і навіть вітер затих.

Чоловік довго дивився на мертве тіло. І тільки коли очі перестали блищати — він нарешті відірвав погляд і підняв голову до неба. По щоках текли сльози. Вони не були гучними. Не ридання. Просто — сльози.

— Це все… — прошепотів він. — Ви чуєте мене?.. Нарешті…

Він зробив це. Він добив останнього.

— Ваша жертва… не була марною. Я бачив її до кінця. Я пам’ятаю. Спіть спокійно. Нарешті.

Герой опустився на коліна. Пальці вперлись у землю, ніби шукав там щось, чого не міг тримати. Тіло тряслося, але не від холоду. Сльози текли текли по його щокам. Мовчки. Як кров. Без звуку, без пафосу.

Він бачив обличчя. Один за одним — у світлі вогнища. Як хтось жартував. Як інший дивився в ніч.

Їхні голоси — тіні в голові. Він не міг пригадати їхніх імен та навіть їхніх облич. Але пам’ятав очі, усмішки. Руки, що тримали його, коли він падав. І ту — єдину, кого він кохав. Її мрійливий та м’який погляд в небо, їхні довгі вечори біля вогню. Її сміх… і її крик. Її обличчя, залите кров’ю..

— Я помстився за тебе, люба… — прошепотів він.