Інгеборг Бахман - Пора серця. Листування

Відень, 12-го квітня 1949 р.

Любий, послухай,

я така рада, що надійшов цей лист, — а тепер і я змусила Тебе знову так довго чекати, без жодного наміру, без жодного неприхильного помислу. Ти ж і сам знаєш, що деколи так буває. Не знати чому. Двічі, а то й тричі я писала Тобі листа, однак так і не надіслала його{13}. Та хіба це важливо, якщо ми думаємо одне про одного й робитимемо це, напевно, ще дуже довго.

Я промовляю не тільки до Твого брата, сьогодні я розмовляю майже тільки з Тобою, бо завдяки йому Ти весь цей час мені любий, і Ти не повинен думати, що я проминула повз Тебе. — Незабаром знову настане весна, торішня була така особлива, така незабутня. Авжеж, я ніколи більше не зможу йти через Штадтпарк без думки про те, що він може бути всім світом, і щоб знову не стати маленькою рибкою, як тоді.

Те, що Тебе гнітила журба, я відчувала увесь цей час, — дай мені знати, чи допоможе Тобі, якщо отримуватимеш більше листів!

Восени друзі подарували мені Твої вірші{14}. Ця мить була для мене сумною, бо я отримала їх від чужих, без жодного слова від Тебе. Та з кожним рядком усе налагодилось знову.

Тобі, напевно, буде приємно дізнатись, що деколи тут про Тебе запитують, нещодавно я мусила навіть дати цілком незнайомим людям із Ґрацу{15} Твою адресу, щоб вдовольнити їх. А очі малої Нані та Клауса Демуса{16} й далі просвітлюються, коли вони говорять про Тебе.

Сьогодні, як ніколи, я розумію, що Ти прийняв правильне рішення, поїхавши до Парижа. А що б Ти сказав на те, якби я зненацька теж опинилася там восени? Після закінчення докторантських студій я маю отримати стипендію до Америки або до Парижа{17}. Я ще ніяк не можу повірити в це. Це було б надто гарно.

У мене немає особливих новин. Я дуже багато працюю, незабаром закінчую студії, окрім того — пишу для газет, для радіо{18} і т. д., більше, аніж раніше. Намагаюсь про себе не думати та, заплющивши очі, дійти до того, про що, власне, йдеться. Безперечно, усі ми перебуваємо у великій тривозі, не здатні звільнитися й ходимо манівцями. Та боязнь того, що якось ми опинимося в безвиході, завдає мені часом болю.

Насамкінець я ще хочу сказати Тобі, — листок, який Ти поклав до мого медальйона, не загубився, навіть якщо він давно вже не мав би там бути; мої думки належать Тобі, я Тебе безупинно слухаю.

Інґеборґ.

5 {19} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, кінець травня — початок червня 1949 р. (?), незакінчений начерк листа

Паулю, коханий Паулю,

я тужу за Тобою і за нашою казкою. Що маю робити? Ти так далеко від мене, і Твоїх вітальних листівок{20}, якими я донедавна була так вдоволена, тепер мені недостатньо.

Вчора я отримала від Клауса Демуса кілька Твоїх віршів, яких раніше не знала, три з них — написані нещодавно{21}. Мені майже нестерпно, що вони надійшли до мене таким кружним шляхом. Прошу, дуже прошу Тебе, не допускай цього. Має ж бо ще трохи чогось лишитися і для мене.

Я можу читати їх краще, ніж інші, бо я зустрічаюся в них з Тобою від часу, як більше немає Беатріксґасе{22}. Мені завжди йдеться про Тебе, я думаю дуже багато над цим і промовляю до Тебе, обіймаю Твою чужу, засмучену голову своїми руками й хочу зняти камінь з Твоїх грудей, взяти гвоздики з Твоєї руки{23} й почути, як Ти співаєш. Зі мною не сталось нічого такого, що б раптом змусило мене ще палкіше про Тебе думати. Усе, як завжди, я маю роботу й успіх, на мене звертають увагу чоловіки, однак, це нічого не значить: знаєш, гарне й важке розмірюють дні, які проминають.

6 {24} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 20.6.1949

Париж, 20-го червня 49 р.

Інґеборґ,

«непунктуально» й пізно{25} приходжу я цього року. Але, можливо, це так тільки тому, що я волію, аби не було нікого, окрім Тебе, коли я ставитиму на стіл Твого дня народження{26} маки, дуже багато маків, і пам’ять{27}, так само багато пам’яті, два великі, палахкотливі букети. Вже кілька тижнів я радісно очікую цієї миті.

Пауль

7 {28} Інґеборґ Бахман до