Moon Grey - Рита. Сучасний час. , Moon Grey

Так дівчина навчилась вовчим поглядом просто не допускати знущання над нею тих, хто її так палко любить.

Рита не могла не дивитись у вічі. Так, це не культурно чи викликаюче. Але ж вона спілкується з  безліччю людей, які не уникають погляду, не трактують це двояко. Які так само вільні в житті і розкуті. І це в цій країні. Не за кордоном.

Вона читала по очах, а інколи бачила там інших людей. Їх всього 5 категорій. Ці п’ятеро людей були першими, хто її вразив темпераментом і, звісно, що вони мали інші риси прояву характеру, але: спокійний, чванливий, впертий, загрозливий, хитрий – це ті еталони, які слугували для неї прикладом того, що саме ховалось за очима. По той бік задзеркалля. В Душі.

Інші теж зчитувались, додавався тембр голосу, рухи, але щирих людей вона не могла ідентифікувати. Вони були невизначеними, як веселка в небі. От наче виділяються, але водночас такі …невловимі і чудові. З ними спокійно і приємно. Вони щирі.

Рита дивилась у вічі лікарю і зараз нічого не зчитувала. Вона кліпнула і майнула думка: «Він теж недарма пішов у психотерапевти.»

- Тебе турбувала думка, що інші намагаються тебе вкрасти? По шматочках?

Він натягнув маску здивування:

- Ні. Вірніше, так, але не отак щоб прямо «по шматочках».

- Кожен говорить тими словами, які відчуває. Ти ж це знаєш.

Він усміхнувся і продовжив:

- Паралізуючий страх бути викритим і заникатись, щоб тебе ніхто не трогав, але водночас ти йдеш по вулиці і бачиш інших. І ти яскрава, вільна, тобі хочеться кожну мить обійняти увесь світ, але так, щоб ніхто не помітив цього. Можливо це мама тебе так любить? Ти говорила, що вона  боялась тебе втратити. Хотіла втратити і боялась. Вона щоразу цей страх стверджує своєю поведінкою.

- Я знаю це. Але і я не хочу підтверджувати цього. Та підтверджую. Я уникаю її. І втратила всі емоції до рідні. Вони нав’язливі і увесь час… - Рита неочікувано для себе потягла пасмо волосся з лоба на очі. Довжелезне, воно почало витягуватись аж із коси і та скуйовдилась та підтяглась вся на оцій тонкій «ніжці». Дівчина притримала косу рукою, витягла пасмо і для чогось стала триматись за нього.

- Штора.

- Точно. Штора. – Дівчина тут же розсміялась і її зуби блиснули в напівтемряві кімнати. Вона спокійно, велично, наче королева, нахилила голову, змахнула рукою і акуратно заправила пасмо за вушко вже будучи звичайною жінкою. – Ти не дивишся в блокнот. А я багато чого розповіла тиждень тому на нашій першій зустрічі. Мені тебе порекомендували як психіатра з феноменальною пам’яттю.  Ти ж виявився іншим лікарем.

- Я маю фах. – Він склав пальці рук кінчиками одне до одного і закрив очі. За мить продовжив. – Тепер ти не відчуватимеш паралізуючого страху. Бо в тебе завжди під рукою штора –пасмо. Скористуйся, коли захочеш.

- Це так легко?

- Ти собі дозволила це робити в будь-який час і це якір, який автоматично буде «займатись справою твого дитинства, відповідати чужим еталонам», а ти в моменті ситуації спробуй жити власним життям. Ти зможеш. – Він відкрив очі. – І кожна твоя спроба повинна бути короткою. Посилайся на зайнятість чи те, що ти хотіла запитати в цієї людини.

- Я не хотіла запитати. – Рита стала наче гостре лезо. Та за мить розлилась тією водою, яка заполонила увесь її простір і вона тепер просто бовтала ногами в річечці. Вона нахилила голову. – Але я запитаю.

- Ти незалежна настільки, наскільки тобі дозволяєш сама. Нормальне бажання розпоряджатись власними коштами.

- В мене «не вистачить життя, щоб вчитись, треба брати приклад».

- Ні в кого його не вистачає. Але це ж щасливе життя?

- По моїх стандартах- так.

- Ти казала, що відчуваєш, як змінюються люди в тебе вдома, коли ти їх запрошуєш і ти перестала спілкуватись з ними.

-  Не люблю пафосу.

- Але ти показувала фото. Ти сама дизайнер і знаєш, який вплив це має на людей.

- Це показало їхні сторони, які мені були невідомі.

- Ти не друзів запрошувала? Я правильно зрозумів?

Рита розсміялась так щиро і дзвінко, що Сашко аж сам загиготів веселим басом.

- Ти точно класний лікар! Так, - Рита випростала ноги на розкладенім кріслі, закинула руки за голову, закрила очі і додала, - ти правий на 100%. Я обожнюю чистоту, порядок, закритість, білий колір і меблі , які, коли відкриваєш,  там моя Нарнія. Там ціла веселка. Але іншим я показую холодний простір, де хочеться сідати скраєчку і відчуваєш себе брудним. А той бруд потім ллється з людини, то пафосом, то цинічністю, намаганням відповідати, дотягуватись до стандарту обстановки. І отам, отой мій світ, бачили тільки двоє людей. Мою художню. Мою швейну. І трішки діда Нейрона. Це мама та моє кохання.

- І ти, вважаєш, що ти відлюдькувата та хвора?

-Бо мені так кажуть? – Рита відкрила очі. Згори на неї дивився її коханий.

- Рит, пішли. Я звільнився.

- Оресте? - Рита видихнула це ім’я.

Вона пташкою пурхнула з лежанки і обережно торкнулась плечей Ореста. Спочатку кінчиками пальців. Потім долонями. Вона, не турбуючись про світ навколо, ніжно торкнулась уст, плакала та знову і знову торкала пальчиками то свої, то його уста. Дівчина ковзала поглядом по тілу і відчувала зміни. Відчувала і боялась, що він її не прийме отаку, яка його всим серцем приймає всього. Всього, що від нього, колишнього, залишилось.

Сашко кашлянув. Він стояв поряд і протягнув сумку. Рита вчепилась в неї руками, боячись торкнутись Ореста, щоб той не зник. Вона іншою рукою стисла долоню лікаря та різко повернулась до нього:

- Ти знав! Ти увесь час знав!

Сашко усміхався:

- Ми ще побачимось. Йдіть.

Орест та Рита вийшли в порожні коридори офісної будівлі. Реабілітація була нескінченною та триватиме все життя. Але тільки фізична. Душею люди ніколи не змінюються.

Рита йшла поруч з своїм велетнем та заглядала йому у вічі постійно і їхні погляди зустрічались кожну мить.