Moon Grey - Рита. Сучасний час. , Moon Grey

Продовження про Риту. Тільки тепер це окрема історія з завершенням. Образи людей, після шоку війни, втрати себе та близьких, починають вирізнятись і прощатись з моєю свідомістю чи підсвідомістю. Вони йдуть далі. Я наче була причетна до чиєїсь історії.

Орест та Рита.

Спустошені коридори та відлуння, яке котилось від ударів її серця, наповнювали зараз усі сни.

- Орест! Оресте! – Рита сухими від страху губами шепотіла так голосно, що буква «р» зашкарублим язиком виходила щось на кшталт англійської «r» і втрачалась в глибині будівлі.

Вона прокинулась і машинально хотіла встати. Її погляд впав на того, хто сидів в кріслі, вище неї і споглядав її як препаровану жабу. Можливо їй так здалось?

Рита рвучко сіла і почула:

- Ні-ні, не вставайте. Ще зарано.

- Я не хочу більше бути тут.

Його обличчя стало холодним і пасивним до її життя. Він встав та провернув кілька разів ключ у дверях. Поклав його на стіл і сказав:

- Я вас не тримаю.

Рита не могла зрозуміти чи взяти їй ключ, щоб відкрити двері чи він вже відкрив їх? Вона намагалась згадати, що було напередодні, коли вона прийшла, але перед її обличчям були порожні коридори. Порожнє життя та порожні погляди.

- Дякую. – Дівчина озирнулась в пошуках «помічника», щоб взутись в нерозшнуровані кросівки. Але ріжка ніде не було.

Він мовчки спостерігав. Звісно, це ж його робота: «Спостереження – нагляд – реабілітація». Але бути під реально пильним поглядом було незручно. Рита підвела очі і зустрілась з поглядом ….несміливої дитини. «Господи, та він мене боїться чи що?!». Очі Рити ставали дедалі більшими і яскравішими. Сірість змінювалась спочатку холодними  вересневими © хмарами, потім в її очах майнув дощ, виглянула веселка і коли дівчина випросталась на всі свої майже два метри її очі вже сяяли весняним сонячним небом. Вона накинула сумку через плече і їй вже стало ніяково від того, що вона в нім запідозрила хижака. Та щось тут не клеїлось.

Рита спостерігала за лікарем і, «тік-так», взувала кросівки без ріжка. Він не відводив погляд. Очі його не змінились. Вираз обличчя маскував і наче дуже наполегливо маскував дитячу непевність, але не міг обдурити відчуття дівчини – його вираз був справжнім. А очі…

Очі якраз брехали.

Вона стояла і стискала ручку сумки, взулась і трохи ніяково ще мить перетупцяла ногами, а потім рішуче пішла до дверей. Натисла ручку, потягла двері,  чітко пам’ятала, що їх потрібно тягнути на себе. Вони не піддавались. Рита штовхнула їх від себе і вони не відчинились. Дівчина підійшла до столу, взяла ключі і відімкнула замок. Ключі вона залишила в дверях.

- Коли ви зрозуміли, що маєте психічне захворювання? – Почула вона за спиною.

- Коли мені про це почали казати. – Не озираючись сказала вона.

- Але ж Ви цілком нормальна людина.

Рита повернулась через плече і дивилась просто у вічі. Тепер вони не були дитячими, не були холодними. Вони сміялись. Та маска була справжньою. Яка намагалась не здаватись маскою.

- Мені це заважає жити. Розумієте? Я прийшла тому, що це мені заважає жити далі.

- Бути нормальною?

- Так.

- Я вам дам телефон іншого лікаря. Вам скажуть те саме. Ви цілком нормальна. Я не можу змінити те, що вважаю за силу.

Рита повернулась і підійшла до столу. Стала чекати. А він тим часом дістав візитівку. Вона подякувала і, ховаючи, її в сумку відмітила знайомий номер телефону:

- Чекайте! Це ж Ваша візитівка!- Рита витягла руку з сумки і її пальці, наче круп’є метнули візитку в його сторону.

Не випускаючи.

Вона стояла отак, ошелешено, з шматком заламінованого картону. Її очі округлились і стали ще більшими та синішими. Враз вона щиро розсміялась так, що Сашко схопивсь з місця і рвучко закрив двері:

- Тихше, тихше! – За мить він знову величавів в своєму кріслі, а вона, все ще сміючись, сіла на  розкладене крісло навпроти нього.

Він чекав. Дівчина розчервонілась, кліпнула очима, ховаючи сльози сміху, витерла вказівними пальцями рештки невиплаканих сліз чи то смутку, чи бентеги, що вона не пішла. Скрутила губи дудкою, округлила очі, видихнула і за мить вже вільно дихала, просто щиро усміхаючись.

- То що ви можете додати на власне виправдання?

- Нічого.

- І все? – Рита вмостилась зручніше. І не збиралась тепер йти, бо вона втратила шанс. Щось змінилось і вона хотіла тепер це зрозуміти. – Тоді, що можете мені побажати чи порекомендувати? Окрім «того самого», що «я нормальна»?

- Я можу розповісти вам, яка Ви є і чому це нормально. Але це тільки для здорової людини. Бо це саме застосовують і для дійсно хворих людей. Різниця в тому, що вони не розуміють, що ці реакції нормальні. А схожість в тому, що, і тим, і іншим це потрібно пояснювати.

- Поясніть. – Рита зухвало відклала сумку вбік, скинула кросівки і, піджавши ноги зручніше, вмостилась в своєму кріслі, наче дитина, що прийшла послухати казку.

Вона знову бачила хижого, байдужого лікаря.

- Е! Е-е-е! - Замахала рукою дівчина. – Тільки зробіть це власними словами. Не як лікар. Бо мені моторошно.

Він усміхнувся одними губами:

- Вам доведеться прийняти спосіб. Це моя територія і я встановлюю тут правила.

Рита могла б змінити позу. Холодність намагалась відділити їх одне від одного. Щирістю тут і не пахло. Але вона розуміла, що це просто його робота. Як хірурга, якому конче необхідно залишатись на відстані від пацієнта. Тому Рита залишилась спокійною. Можливо, нарешті вона знайшла джерело, яке їй дасть інформацію. А як це джерело виглядає їй зараз точно байдуже.

- Я повторю питання: «Коли Ви зрозуміли, що маєте психічне захворювання?»

- Коли мені почали про це казати.

- Хто? – Він усміхнувсь очима. Стало зрозуміло, що вона просто слухняна дитина, яка не розуміє, що від неї хочуть і  вирішила з цікавості, як завжди, перевірити слова інших в авторитетних, на її думку, лікарів.

- Усі. Окрім однієї людини. Ця людина, вона мені наче від Бога, в навантаження до більше ніж 50-ти родичів. Як противага, щоб я затрималаась надовше в цім світі. От майже всі вони і казали з дитинства, що я «не те роблю», «так не можна», «так не культурно», але ці «святі люди» самі так робили, пояснюючи, що це «обставини змушують», що «це мені просто пощастило, що не було наслідків» і що я «ще молода», але от мені гавкнуло за 25 і я все ще не маю шансів на «виздоровлення». Звісно, що в їхніх очах. Хоча і маю все, що я хочу і мені наразі цього вистачає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍