Moon Grey - Рита. Сучасний час. , Moon Grey

- Але ви не взяли їх досягнення за еталон?

- Ну так. І «позорище їхнього роду». Двох одразу, якщо звернути увагу на те, що мій чоловік теж такий як і я.

- І, як тільки у вас стала можливість чкурнути з власного весілля, ви це зробили.

- Я Вам цього не казала. – Рита здивовано звела брови.

- Мені не потрібно це. Я ж сказав, що я можу пояснити. Далі?

Дівчина кивнула.

- Ви просто пішли з того місця, де вам обом стало некомфортно. І Ви завжди робите так. І він теж, Ваш чоловік.

- Так. – Рита застигла маскою. Вона стала каменюкою, яка наче отой монолітний камінь, що облямовував Хрещатик. Та от тут щось сталось. Їй здалось, чи каміння почало обсипатись? Оголені вітрини її простору зараз сяяли чистим склом і в них вона бачила все те, що склало її життя. Особисте життя. Її натуру.

А він тим часом продовжив:

- Я надалі буду звертатись на «ти».

Рита кивнула і в неї наче враз голова відпала від цього руху. Дівчина навіть ворухнула пальцями в напрямку обличчя.

Лікар знову щиро посміхнувся і додав:

- Ти втратила дуже близьку людину. Можливо ти її побачила в моїх очах. Тільки то не вона. І ти це зрозуміла.

Дівчина просто слухала. Її власне каміння сипалось, котились валуни, зсовувались підніжжя і тепер настала черга скляних вітрин. Тих охоронців недоторканних еталонних музейних експонатів.  Рита сама створила ці шафи, аби тільки не допустити в свій світ, щоб вони стали її частиною. Бо вони ЧУЖІ. Байдуже, як і скільки їй бажали щастя, любові та оберігів і всього на світі- вона жодного разу не відчула любові. Турботу – так. Але не любов.

- Ви разом перестали бути чиєюсь власністю. І обрали шлях свободи. Без будь-чиєї підтримки зі сторони родичів. – Він не описував її життя. Він стверджував це так, начебто це було його життя. – Люди, які вам обом віддали все, що мали у власнім досвіді- ви їх просто покинули.

- Так. І мені стало легше. – Рита це «так» сказала в усіх сенсах. Вітрини розвіялись маревом. Увірвався шалений Космічний Вітер і виніс геть рештки пилу музейних експонатів минулих часів, скільки б їх не було за плечима її предків.

- Ви обоє перестали вмирати. Щоразу, встаючи ранком, ви почали радіти. Ви почали власне окреме життя. З нуля. А потім трапилась робота. Йому і тобі. Ви стали пропадати там, занурюючись з головою в свої світи. Вам більше не вказували, якою повинна бути мама, жінка, чоловік, як виховувати ваших дітей і ви обоє почали робити власні помилки. Адже перед очима тільки досвід близьких людей- це ваші кроки. А книги та фільми виявились далекими від втілення. І робота почала приносити свій досвід. – Він помовчав. – Вірніше не робота, а відносини. Так?

Рита кивнула. Рештки її каміння, яке валялось біля ніг, почало затоплювати хвилями, які неслись десь з-під стін чи підлоги.

- В тебе сталась перша втрата подруги. Ірки. Вона вийшла заміж і виїхала за кордон.

- Так. – Дівчина ковтнула сльози. – Я говорила про це.

- Ти ж знаєш, що її хвороба потребувала не нашої країни. Відпусти її. Вона ж має право на життя? Життя без тебе.

- Має. І я це розумію. Але образа на неї. Я це розумію. Що тільки не робила- не відпускає. Наче частинку душі відірвали.

- Так буває. Тобі це син казав колись. Пам’ятаєш?

- Так буває. Це її життя. Авжеж. – Рита пильно глянула йому у вічі знову. Там яскраво стрибав вогник зелених очей. – Я тікала від усих. Постійно. Але це боляче, коли тікають від тебе.

- Вважаєш, що ти тікала?

- Ну Ви…ти так сказав. – Рита при цих слова глянула вгору, намагаючись закотити сльози назад. 

- Я не казав цього слова. Багато слів, але не це. Бо ти не тікала. Ти це взяла за еталон від інших, хто працював з тобою. Важко знайти професіонала, який не говорить тобі, що ти жертва батьків чи маєш токсичне оточення і переконує тебе, що ти хвора. Людина прагне відчути турботу про себе, бо мало хто отримує любов. Любов, яка б вона не була жорстка, кусюча, палка, різка, пожираюча чи захоплива, що аж торкає душу – відчуття Любові ні з чим не переплутати. І плутаючи ці відчуття, турботи та любові, людина схиляється до знайомого відчуття, що про неї піклуються. І інші маніпулюють цим.

- А любов?

- Любов вчить бути самостійною. Живучи поряд, але самостійною.

Мовчання затягнулось. Він знову спостерігав за нею. За увесь час вона не змінила позу і ледве дихала. І їй не було це незручним. Ні. Вона так звикла жити. Нишком. І це не був страх. Просто їй було добре на самоті. Він це відчував і всим серцем намагався пояснити, як їй пощастило.

Рита дивилась йому в очі і намагалась зрозуміти його думки. Вона відчувала людей і спонтанно рвала кордони інших. Вриваючись і не думаючи про наслідки, наче ота шалена дитина, яка хоче гратись і це їй вдається робити все життя…. Але «так же не можна». «Вона ж має дорослішати». «Ну то й що, що з нею легко- це тимчасово». Вона так «не досягне поваги в колективі».

«Мам, я вже керую колективом, який змінюється. Я їх відпускаю. Вони ж люди. Їх не можна тримати в клітці. Мам…»

«Ти мене не чуєш. Ти хочеш як я, вкалувати все життя на одній роботі?»

«Мамуль, я змінила три профілі!»

«Але ти не ростеш вгору! Це ж на пенсію вплине!»

«Мам, яка пенсія, поки я доживу, все зміниться. Мені цікаво жити та пізнавати. Мам, я щаслива!»

«Ти хоч би дзвонила….»
Рита струснула головою. Ці зобов’язання. Це якась дикість. Хто сказав, що традиції поєднують, коли їх вминати в мізки, але не жити ними? Це наче вона стоїть на стільчику перед купою родичів, як лялька, знову отією сніжинкою в найкращій сукні-наряді, в оточенні буфетів з кришталем і під традиційну музику 12 канального телевізора для транслювання єдиного каналу, єдиної «брень-брень» в кожнім регіоні по всій країні червоно-синього та коричневого кольору. Цей жах був для неї не просто жахіттям. Це був кошмар. Він переслідував Риту дротами у снах, спутував і тягнувся за нею, переслідуючи і в реальності. І дитина ховалась на вікно за важкими шторами величезних «французських» вікон, щоб побути на самоті коли відбувалось нашестя родичів. Вони наїжджали напливами. Їхній будинок був наче перевалочний пункт на свята. І коли хтось здогадувавсь, що вона за шторою, то відкривав її схованку і «але-ле» чи «айно, ходи сюди» цмокали язиками і осудливим поглядом прирікали відчувати себе витягнутою з панциру черепашкою.